«А я? Я її вдихнув?» Тільки недавно почав думати про це. А раніше жив, як усі. В табуні. Прописними істинами. Інших не знав. Вірив у все те, в що вірили всі. Щоправда, він давно не любив Сталіна. Ще відтоді, як наші відступали: солдати підпирали в баюрах гармати (з дерев’яними колесами), які тягнули сухоребрі коненята, а тоді вибивалися із сил, падали під скиртою, витирали обличчя сухою соломою і кидали зі спечених вуст: «Ти казав малою кров’ю, на вражєй зємлє». Вони боролися в оточенні, в безвиході. А вгорі хрести тільки німецьких літаків. Борис почувався в страхові й через те приймав просто в серце їхні слова. І після війни, на косовиці, біля молотарки: казан води, в ній жменя висівок або борошна, дядько несе в полив’яній мисочці ту затірку й каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Й ніхто не доносив: усі були голодні й подавлені. В газетах статті про щастя жити в Країні Рад, і портрети, портрети, портрети Сталіна. Борис мав його за особистого неприятеля. Тільки. А все решта було правильно. Тобто було як було, іншого не знали. І він гасав з хлопцями з драбиною, відром з фарбою і квачем; тітки перед Паскою (а вона майже завжди збігається з Першим травня) побілять хати понад шляхом, а вони на них пишуть: «До нових висот…» та «Хай живе великий вождь…», заляпують стіни, жінки в сінях проклинають їх (на вулиці бояться), а вони регочуть. Мабуть, людина більшу частину свого життя буває дурною, а не розумною.

Неділя.

— Борю, давай сходимо в ресторан, пообідаємо.

— А Яринка?

— І Яринку візьмемо. Ходімо, Борєчка.

«Так приємно звучить це „Борєчка“. Он як вона дивиться на мене».

В ресторані Яринка розревлася на весь зал над повною тарілкою борщу.

— Я стільки не з’їм.

За сусіднім столом регочуть. Борису трохи соромно, а Діна посміхається, каже Яринці:

— Скільки з’їси. Не сором таточка. Таточко у нас хороший.

Поперед мене дибає старий. Старий сам, старе драпове потерте пальто, старі черевики, старий кашкет. Дибає важко, похитуючись, мабуть, пережив інсульт. У нього в руці пучечок тюльпанів, пов’ялих, наче ганчірочки. Куди він іде? Повертає на цвинтар. Йду за ним з цікавістю. Повертає на бічну алею, повертає ще раз. Другий ряд могил. Могилка без огорожі, тільки хрест із залізної труби. Стає на коліна: земля ж ще холодна, ледь відмерзла. «Пробач мені, прошу, пробач. Я б усе віддав… Все-все… скажи слово. Я не можу жити без тебе…»

Отже, була на світі любов і ще є. На цьому світ і стоїть.

Озираюся довкола: пам’ятники, хрести й написи на них, всі по-російському. Вперше помічаю, які в нас зросійщені цвинтарі. Й чому, для чого? Ось Ксенія, а певне ж, була Оксеня, ось Гавриїл, а був Гаврило, Ємельян — певно, жінка й сусіди звали Омельком, і він сам ніколи не думав, що лежатиме під хрестом Ємельяном. Ці зросійщені в могилах стрясають український мазок, але й живі: спортсмени на стадіонах, солдати — у війську також.

Чомусь болить серце.

Ключ повертається з тихим виском, гайки закручують.

Зняли статтю Лози — Борису друга догана. Голубко Юхим Полікарпович, колишній зек, підписав Гельсінські угоди, він не чекав звільнення з роботи, подав заяву, звільнився сам. Добрий, тихий поступливий Юхим Полікарпович, запеклий курій і авторитетний оповідач про Сибір.

Борис сидить подавлений, занурений у свої думки. З тяжкої задуми виводить далекий грім — на Дніпрі лунають вибухи — рвуть лід перед мостом. Дніпро збунтувався. Вчора з горбів бачив, як він несе великі крижини — на одній біліла коза — як над затопленим Трухановим островом метляються верхівки дерев. А по вулицях, попід бровками, срібно дзюркотять струмки, несуть недопалки, сміття, якісь папірці. Світ як жив, так і живе. Он, хилитаючись, іде п’яний чоловік — усміхається до всіх. Отже, на світі ще є усмішки.

Бориса, його заступника Якимця і Сільченка викликали «на килим». Довго сварили, соромили, погрожували, тоді підняли Бориса, він крутився як в’юн, Якимець каявся, а Сільченко, який один з них прочитав проект рішення й побачив там назву матеріалу і цитату, не в них опубліковані, щоб урятувати начальство від казусу-халепи, підніс руку:

— Дозвольте.

Головуючий, вже надратований, кинув:

— Сидіть!

— Дозвольте! — і вдарив закаблуками по підлозі — колишній армійський політрук. І ще раз: — Дозвольте!

Головуючий сказився:

— Сядьте, я вам сказав!

За кілька днів принесли рішення. Сільченко, який підміняв відповідального секретаря (той у відпустці), шилом розкубрював п’ять сургучевих печаток на скріпках пакета: «Цілком таємно. Літер „А“». Пакет приніс кур’єр з пістолетом на боці. Сільченко розкубрив пакет, читає рішення, блідне, блідне, плечі його опускаються. Борис підійшов і через його плече прочитав: «Шустер і Якимець помилки визнали, а Сільченко намагався зірвати обговорення. Звільнити з роботи».

Яринка підходить до Бориса, показує порожні долоньки.

— Подивись, як багато я з’їла хліба і ковбаси. І понюхай мою голову, я з’їла цукелку і тепел дуже гално пахну.

— Сідай до столу, будемо вчитися. — Яринці скоро до школи, й Борис хоче її підготувати.

Яринка розв’язує задачку, з натуги висунула кінчик язика:

«Мама дала Олі одну цукелку, — загинає на лівій руці пальчика. — А тоді дала ще одну, — загинає другого пальчика. — А тоді плийшов тато і дав одлазу дві. Скільки цукелок отлимала Оля?»