Олексій правою рукою взяв Єлизаветину ліву руку, ледь стиснув її. Це був потиск не коханця, а друга, чи й батька. Лівою рукою легенько погладжував.

– Лізо, це залякування. Той, що хоче щось вчинити, не погрожує, а робить. – Він помовчав. – Лізо, розкажи про цього Івана Антоновича. Я дещо чув, але не певно.

– Ну, це внук царя Івана.

– Якого?

– В царя Олексія Михайловича було два сина: Іван, старший, і Петро – мій батько. Вони вдвох сиділи на двомісному троні, а за ними – регентша, Софія, їхня сестра. Вона й правила. А тоді Петро ввійшов з нею в розмир, почав домагатися царства і врешті заточив її у монастирську темницю. А Івана… Івана посунув з трону. А той за законом залишався першим спадкоємцем трону, отож і його нащадки – перші спадкоємці.

– То Петро Великий – незаконний цар?

Єлизавета нахилилась близько до Олексія. Її очі блищали.

– Ми всі незаконні. І я також, у тому то й річ. Я народжена до того, як батько, Петро, повінчався з матір’ю. І сестра моя старша, Анна Петрівна, також. Щоправда, вона й не могла претендувати на престол, бо, бувши Гольштинською принцесою, прийняла католицтво. А Іван Антонович… Його мати – донька царя Івана – була за принцом Брауншвейзьким, а та, в свою чергу, за принцом Брауншвейзьким Антоном, отож Іван Антонович нащадок по прямій лінії. Тоді, коли мене возвели на престол, він був немовлям. Я хотіла, щоб він з матір’ю, батьком і іншими родичами виїхав у свою Брауншвейгію, й відпустила його. Але всі мені почали казати, що це прецедент, що будь-який іноземний монарх прихистить його й піде війною, відвойовуючи престол для законного спадкоємця. І їх повернули. Вони жили в Ревелі, далі в Ризі, Оренбурзі, а потім в селі Холмогорки на Двіні. За цей час у Анни Леопольдівни народилося ще двоє дітей, Петро і Олексій, але обидва померли немовлятами. Й померла сама Анна. Там, за високим муром. Й була спроба забрати Івана, австрійський посол Берг це замишляв. І тоді довелося Івана Антоновича одправити в Шліссельбург.

– І що він там? – пальці перестали пестити руку Єлизавети.

– Ну… сидить.

– Сам?

– Сам.

– Людей не бачить?

– Не бачить.

– Бідний хлопець, – вирвалося зітхання в Олексія.

Запанувала довга мовчанка.

– Лізо, а хіба не можна його випустити? Нехай би їхав у свій Брауншвейг.

Тепер зітхнула Єлизавета.

– Можна… А тільки… вхопляться за нього. Найперше – Фрідріх ІІ, король прусський, войовник великий, найбільший після Карла Великого. У нас і так ідеться з ним до розмиру.

Олексій зітхнув знову.

– І все одно… Закон християнський… В темниці, сам, без людей.

Єлизавета висмикнула руку, одначе сама знову втиснула її Олексієві в пучки.

– Ти добрий, Олексію, дуже добрий. А тільки ж… Тут не про серце йдеться. Тут влада, трон… Вони наді мною. І кругом недоброзичливці, затаєні вороги. Кругом. Он навіть Катерина, племінниця моя, велика княжна. Так і стриже очима. Вона б давно… Тільки не те що прав законних, а й незаконних не має. Хто вона? Гольштинська потіпаха. А я… Мабуть, таки його відпущу. Поцарюю ще років три в спокої, а тоді… – й міцно стиснула Олексієві руку. – Посунься, – сказала просто. Скинула з себе халат і лягла до Олексія. – Я всього боюся. Скрізь вороги. Он син наш… Бояри… Од животика помер… Дали щось. – Вона вдруге нагадала про смерть їхнього сина. – І за дочку боюся. А ти? Ти такий добрий, такий хороший… – І міцно обійняла Олексія за шию.

Вона знову була жагучою і вигадливою, як і колись. А Олексій, який давно не знав жіночого тіла, жіночої ласки, загорявся раз по раз і, ледь відійшовши, загорявся знову, не відпускав її.

– Ти найкращий коханець, – сказала вона.

Йому це трохи й полестило, а водночас образа торкнулася серця – вона відверто зізнавалася, що віддається багатьом коханцям. Хотів сказати це – не сказав. Лежав і думав, який його приділ на землі. Коханця? Немає такого приділу. Бог кожного ставить на якусь певну стежку. Для чого? Цього ми не знаємо. Знає тільки він. І в усьому є смисл. Мусить бути. Який його смисл у цьому житті? Їсти-пити? Певно, що ні. Допомагати. Кому? Своїм людям. Допомагати скільки можна. Скільки його душі. І серця.

За вікном вила хуртовина. Злі вітри налітали з моря, з темних ялинових лісів, і били у вікна, заліплювали їх, хурделиця шаленіла, свистіла, ревла, неначе хотіла накрити це випадкове місто, поховати його навіки під білим саваном. В грубці потріскували березові дрова, було затишно, тепло в постелі, а він згадував віхоли в ріднім краю, коли, одягнений у кожух і кирею, йдеш поперед саней, везеш у село сіно з лугу, й не видно дороги, не видно нічого, а ти торуєш шлях, тебе чекають дома, й так затишно та гарно на душі.

Єлизавета не встигла випустити Івана Антоновича – помер. Це зробила Катерина ІІ, випустивши його на той світ. З властивою їй підступністю й підлістю. Катерина часто ходила в казарми до гвардійців, які возвели її на трон, пила з ними горілку, злягалася, могла обслужити цілу роту. Підговорила одного з них, Василя Мировича, щоб він звільнив Івана Антоновича й вивіз за кордон, той послухався, підібрав помічників, а тим часом цариця сповістила варту – капітана Власьєва і поручика Чекіна, – що прийдуть визволяти бранця й щоб вони тоді його вбили. Так загинув Іван Антонович – Іван VІ. Мировича теж було страчено, і вибито всю рідню до ноги, щоб не лишалося свідків.

Наступного дня Єлизавета була жвава, весела, скакала на світло-сірій кобилиці по полях і перелісках, вполювали вовка і четверо зайців. Зупинилися в березовому гайку, поставили столик для іменитих гостей, пили й закусували стоячи. Єлизавета смачно гризла шмат оленятини на дерев’яному пруті, з якої крапав жир. Біля неї обгризала курячу ногу принцеса Катерина.

– Одійди, – раптом сказала Єлизавета. – Од тебе смердить.

Катерина спалахнула.

– Це французькі парфуми.

Єлизавета нагнулася.