– Які сили, де вони! – чомусь спалахнув гетьман. – В Сибіру. Й інших туди спровадять.

– Кого спровадять, а кого ні. А сили… Поки що нехай вони будуть московітські сили. Щоб були міцні. Ось ти почав перетасовувати полки на європейський манір, переводити їх на лінійний лад.

– Така тепер потреба.

– А я нічого й не кажу. Аби були бойні по-сучасному. А коли треба…

Кирило проковтнув давкого клубка. Відчував, що ступає по двох кладках. Яка його кладка? Яке його місце? Він може тут дещо робити по-своєму, поки за спиною брат.

– Ми склали присягу, – мовив дратівливо.

– А наша присяга народові – у віках, – Скоропадський дивився прямим відкритим поглядом.

– Не ті часи, не ті хмари над головою. Час шаблі минув, і Сагайдачних, і Наливайків, і Хмельницьких, і Дорошенків. Нині час слова: розумного, рахманного, впливового. Робимо ж… Он суди розкрутили, он військо московське спровадили, землю москалям продавати заборонено.

– Та я нічого не кажу. Честь тобі й слава. Але… Дрібні це подачки. Й щойно прийде переміна… А про Наливайків і Морозенків народ співає пісні. В тому основна суть.

Кирило починав сердитись, тлумив гнів у собі. Куди він його штовхає? Всі вони за його спиною, за спиною Олексія, й не шануються. Він уже просіяв старшину ситом свого розуму: такі, чи близько такі, як Скоропадський, лубенський полковник Апостол, кропив’янський Джеджалій… А решта? Решта, коли що, одправлять його в Петербург у кайданах… Або позбудуться тут – тихим способом.

Основне ж, що він не почував певності в тому, що треба думати й діяти так, як Скоропадський. Все кругом хистке, непевне. Все залежить від одного покиву пальця з Петербурга. А там таких пальців… Треба бути обачним. Треба промацати все оком розуму. Ось він закличе з Січі кошового й спробує дізнатись, яким димом той дише і чи справді веде перетрактації з тим Орликом. То – запеклий чоловік, як і його дядько. Багато разів намагалися виманити його з-за кордону, робили спроби вбити там, але він мудрий, як змій, і живучий, як кіт.

Увійшов возний Кецик, ад’ютант Кирила, й сказав, що там якийсь хлопець допинається пана гетьмана, буцімто його світлість дозволив йому прибути до нього.

– Як звати хлопця?

– Самійло.

– Нехай прийде завтра. Влаштуй його. Я беру його в посильні.

– Так він же ще малий.

– Нічого. Він сміливий і верткий.

Возний пішов, розмова сама по собі згасла. Обоє були невдоволені один одним.

Наступного дня Кирило послав козака до кошового Січі Милашевича з наказом прибути в Глухів. Замість Милашевича приїхав січовий писар Скапа. Чоловік з вигляду сонний, байдужий, але у вічках його карих очей було видно мисль, а в кутиках губів хитринку. Він трохи пом’явся, а тоді сказав, що в Криму під виглядом купців побували січові вивідники й дізналися, що хан стягує війська і що невелика орда пішла під Очаків, що запорожці направили до Очакова ще одного вивідника, також під виглядом купця, він знає татарську і турецьку мови. Гетьман наказав відправити нових вивідників до Криму, а старшині п’яти прикордонних полків бути в бойовій готовності, кошовому Січі відправити команду козаків під Очаків. Ще Скапа доповів, що з польської сторони до Малоросії пішло шість польських вивідників під виглядом ченців, і гетьман одразу послав ордери в прикордонні міста з тим, щоб тих шпигунів виловили. І думав: чи те робить, чи на цю дорогу настановив його Бог. І де його справжня дорога? Незатишно йому в іноземному каптані, увішаному діамантовими орденами, незатишно.

Сам гетьман довго ходив кружка довкола писаря, намагаючись вивідати настрої січовиків, чи не хочуть вони вчинити якусь акцію, але Скапа підпірнав під ті кружки, в руки не давався. Було видно одне: Січ невдоволена своїм становищем, невдоволена наказами і наглядом з Петербурга, але в що те виллється – невідомо. Татар вони битимуть, орди в Україну не пускатимуть, але інших намірів поки що не мають.

Душно. Жарко. Сон не йде, бродить десь за річкою, погойдує на вітті горлиць. Десь неподалік шаленіли солов’ї. Відтак у їхній спів втручалися жаби. Починала одна, підхоплювали інші й зводили такий кумкіт, аж лящало у вухах. Солов’ї ображено вмовкали. Кирило переживав за них. Урешті опустив ноги на килим, підійшов до вікна. Він спав сам: Катерина, дружина, мала незабаром приїхати. Десь далеко спалахували зірниці. А це що таке? При світлі зірниці він побачив під вікном щось темне. Людина. Вона мертва? По тілу пройшов дрож. Він накинув на плечі плаща, вийшов до вітальні, а далі коридором надвір. За дверима куняла варта. Двоє рушили за ним, але він сказав: не треба. Він мовби щось передчував. Обійшов будинок, підійшов до вікна своєї опочивальні. Справді людина. При спалаху зірниці побачив, що то Самійло, спить на розстеленій свиті.

– Самійле!

– Га? Що? – Той тер кулаками очі.

– Чого ти тут лежиш? Що таке?

– Та то я так… Щоб пан гетьман… Бо ж всіляке буває.

– Яке всіляке? Що ти балакаєш.

– Ну, щоб ніхто-ніхто…

– А хто може? В дворі варта.

– Та тая варта, – Самійло стояв, потираючи ногу об ногу. – Я позаминулої ночі бачив, як хтось підходив під ваше вікно, під оте, у вітальні. Ви саме з паном Скоропадським розмовляли. Я раніше бачив того чоловіка в графа Теплова.

«Он воно що, – подумав Кирило. – Підслуховують. Так, але ж позавчора ми з Скоропадським говорили про грошові справи. З Сенату надійшла реляція, щоб московські підміністри перевіряли грошові рахунки. Скоропадський обурився, я теж, учора надіслав листа до Сенату».

– А ти, коли такий дошпетний, зроби ось що: піди до Петропавлівського монастиря й непомітно, з кущів, постеж, чи ніхто підозрілий там не вештається. Тільки щоб ніхто тебе не бачив і нікому не кажи.

…Самійло двічі обкружляв довкола монастиря, а тоді затаївся в ліщині й стежив. Пройшла монашка з торбою, проїхав віз з дровами. Самійло навпочіпки перемістився до краю галявинки. На ній росли якісь квіточки, голубі-голубі, на тоненьких ніжках. Трохи схожі на дзвіночки, але не дзвіночки. І враз з воріт випурхнуло якесь створіння, то була дівчинка. Вже майже не дівчинка, але ще й не дівка, і навіть не дівочка. Вона ступила кілька кроків і наштовхнулася поглядом на Самійла. Стенулася, заніміла. Чорні-чорні очиці дивилися злякано. Й сама чорна, схожа на циганку, коси товстющі, закинені за плечі, в чорній халамиді, в одній руці тримала пучечок квітів, в іншій – бублика. Це вона прийшла по оці квіти. В Самійла щось стрепенулося в серці: була ця дівчинка така гарна й така злякана, що він спантеличився.

– Не бійся, я… я…

Дівчинка раптом випросталася.

– А я й не боюся.

«Яка ж вона гарнюсінька, – думав Самійло, – як ластівочка».

– Аделя, Аделя, – долинув з-за брами голос.

– На, – мовила дівчинка й кинула Самійлові до ніг бублика, а сама вертнулася й побігла в браму.

Коли Самійло доповів Кирилу про побачене, той сказав:

– Нікому-нікому не кажи про дівчинку. Залізом розпеченим будуть допитувати – мовчи. Ходи туди кожного дня. Вдвох з Северином. Я йому скажу.