Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.

— Та годі-бо, — почав умовляти його Мохобородько. — По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.

— Але ж це… — голосові зв’язки у Півчеревичка нарешті ожили, — це-це-це — змій, він звивається отам, у траві! Я наступив на нього, слово честі!

Мохобородьків голос умить посуворішав.

— Ти наступив на змія! — докірливо вигукнув він і зневажливим порухом виштовхнув Півчеревичка з-під своєї бороди. — Де ж були твої очі, сліпако?!

І Мохобородько мерщій поспішив туди, де хилиталася трава. За мить він схилився над змієм і ніжно говорив:

— Крихітний мій! Цей нерозумний Півчеревичок наступив на тебе, і через це ти звиваєшся. Півчеревичок топтав тебе своїми страшними голими пальцями! Він же дурненький. Але він ненавмисне заподіяв тобі лихо. Давай вибачимо Півчеревичкові, гаразд?

Муфтик тихцем підкрався до Півчеревичка й прошепотів :

— Змій укусив тебе?

— Ні, — прошепотів у відповідь Півчеревичок. — Та мало не вкусив… В останню мить я встиг підстрибнути.

— Це твоє щастя, — полегшено зітхнув Муфтик, одначе вмить його обличчя пойнялося тінню страху. — Диви, що робить Мохобородько!

— Ой біда! — вигукнув Півчеревичок.

— Стережися, Мохобородьку! — крикнув Муфтик.

Мохобородько взяв змія і почав на нього дмухати. Не зважаючи на занепокоєння друзів, він тихо бурмотів:

— Біль — вороні, недуга — сороці, і наш Рудольф буде здоровісінький-здоровісінький.

— Чому ти його називаєш Рудольфом? — поцікавився Муфтик, який трохи опанував собою.

— А хіба він не схожий на Рудольфа? — усміхнувся Мохобородько. — Про мене, Рудольф як Рудольф.

І з цими словами він спокійно поклав змія в кишеню.

— Ти що, — зблід Півчеревичок. — Ти збираєшся взяти його з собою?

— А чому б і ні?—насурмлився Мохобородько. —Якщо сама природа зігріває зміїв на своїх грудях, то чому один із них не може пожити тижнів зо два в моїй кишені?

— Два тиж-н-ні? — затнувся Муфтик.

— Еге ж, — рішуче мовив Мохобородько. — Тижнів зо два, доки зовсім одужає.

Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохобородька неможливо, і тяжко зітхнули.

— Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю, — буркнув Півчеревичок.

Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.

По тому вони рушили назад — Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок — кроків за двадцять позаду.

Повернувшись до машини, крихітні чоловічки найперше зварили собі заспокійливого чаю. І як тільки він охолов, випили швиденько, навіть без цукру.

— Тепер усе гаразд, — сказав Мохобородько, — ось трохи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.

Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших ознак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували у бік Мохобородь-кової кишені: вона ворушилася.

Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.

— Он воно що, — сказав Муфтик, немічно посміхаючись. — Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що…

— Що ти станеш молокососом, — закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.

Мохобородько посміхнувся.

— Самі ви молокососи, — кинув він трохи сердито. — Я ж не про себе турбуюсь.

— А про кого? — поцікавився Півчеревичок.

— Звісно, про Рудольфа, — підвищив голос Мохобородько. — Бо куди ж це годиться — щоб хворий Рудольф не випив ковтка свіжого молока!

Півчеревичок мудро промовчав у відповідь. Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.

Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.

— Слухай-но, Муфтику, — тихо сказав він. — Я можу бути з тобою відвертим, га?