Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

Коли довкола світ увесь засне,

Я тільки сам замкнуть не можу очі:

Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,

І плачу й тужу, плачу і клену,

І мрії всі летять, біжать, мов п'яні,

До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими

Й душа моя летить із тіла геть;

І щось, немов крилаті серафими,

Несе її - і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога,

Бліда розпука підсідає вмить,

І чорні думи, мов з фортуни рога,

На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,

Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,

І виють звірі, люті та голодні,

І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому

І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тільки голос грому

Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,

Мов млинове каміння, тисне грудь, -

Бездомний - я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

В твоїх очах душею потонути,

В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"

І заревло скажене божевілля

У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, -

Се віра в чорта, віра в чудеса.

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих диких мрій,

Недрімаючої муки

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов навік піти, -

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

І він явивсь мені. Не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і пелерині,

Що десь його я чув учора або нині, -

Чи жид, чи єзуїт.

Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.

Зареготавсь та й ну мене в плече плескати.

"Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!

Пан раціоналіст, безбожник - чорта кличе!

Ще й душу напиха!

Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!

Я ще недавно чув край вашого порога -

Підслухую не раз -

Як голосили ви так просто конфіскабль:

"Ne croyant pas au Dieu je ne croye pas au diable!"

Що ж сталось нині з вас?

Невже ж я - а, pardon, що зараз не представивсь!

Та думаю, що ви, хто я є, догадались -

Невже ж я ближчий вам

Чи можливіший вам здаюсь від пана бога?

Чи легша вам здалась до сатани дорога,

Аніж на небо там?

Спасибі вам за се довір'я! Розумію!

У вас бажанняі є, ви стратили надію,

Сказали: як біда,

То хоч до жида йди, чи пак до чорта; що там,

Що стільки літ його мішали ви з болотом,

Кричали: чорт - луда!

Ось бачите, куди веде неосторожність!

Ускочили в таке, що хоч вдаряйсь в побожність

Або до чорта в путь!

Та ще й з душею! Ах! Даруйте за нечемність!

Сміяться мушу знов. Пекельна се приємність

Від вас про душу чуть.

Сто тисяч літ горіть готові? Ха-ха! Друже!

Се спорий шмат часу! А ще недавно дуже

Чи не казали ви: