Шрифт:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.
Безмірне море, що заповня простір,
А в тому морі вир повстає сям-там -
Се планетарная система, -
Вир той бурлить, і клекоче, й б'ється.
В тім вирі хвилі - сонце, планети є,
В них міліарди бомблів дрібних кишать,
А в кождім бомблі щось там мріє,
Міниться, піниться, поки не присне.
Се наші мрії, се наша свідомість,
Дрібненький бомблик в вирі матерії.
Та бомблі згинуть, вир утихне,
Щоб закрутиться знов десь-інде.
Безцільно, вічно круговорот отсей
Іде і йтиме; сонця, планет ряди
І інфузорії дрібненькі,
Всьому однакова тут дорога.
Лише маленькі бомблики людськії,
Що в них частинка виру відбилася,
Міркують, мучаться, бажають
Вічності море вмістити в собі.
І уявляють вічність на образ свій,
Дають свій вигляд, власну подобу їй,
А там лякаються, мов діти,
Мар, що породила їх уява.
Я не дитина, я не лякаюсь мар,
Неначе в'язень з дому тортур і кар,
Душа моя на волю рветься
В мами матерії лоні вснути.
Бажає бомблик приснути радісно,
Згасить болючу іскорку - свідомість,
З людства свойого ні пилинки
В вічність не хоче нести з собою.