Запальний був дід, а таки, спасибі йому, навчив усього, що сам знав, а знав він без ліку пісень і дум, вже й не пам’ятав, котру в когось вивчив, а котру сам склав,— наспівав, мандруючи за січовим військом чи блукаючи з бандурою по Україні.

З того дня, коли, вклонившись дідові Данилові в ноги за науку, повісив Стецько через плече бандуру й уперше після свого каліцтва рушив із січовиками в похід,— збігло не багато не мало — півсотні літ.

Де тільки не був! Співав і на Майдані Сліз у Гез- льові, й під ворітьми Стамбула, передавав вісті коза- кам-невільникам, як мали братчики їх визволяти. Ходив і в золотоверхий Київ, і в славний город Львів, а звідти в зелені гори Карпати, вівчарям співав на гірських полонинах.

Приграючи собі на бандурі, коло багаття виспівував він думи про батька Хмеля, що нагнав лютого страху на панів-ляшків, розгромив їхнє військо під Жовтими Водами, під Корсунем та Пилявцями ще й самого польського гетьмана коронного Миколу По- тоцького захопив у полон.

«Ая! Ая!» — дивуючись, притакували вівчарі. Вони пригощали кобзаря немудрими пастушими стравами — твердим овечим сиром і кислою сироваткою-жен- тицею, а тоді, взявшись за руки, і собі виводили гуцульських співанок такими гучними голосами, аж луна шугала в гори й сполохані олені тікали з полонин світ за очі.

І гострили легені топірці, йшли до батька Хмеля — гнати панство за Віслу.

Росло, множилося козацьке військо: вже й у Польщі потай допитувалися про Хмеля затуркані хлопи.

Ходив тоді кобзар і в Польщу, та нещасливо: спіймав якийсь панок біля свого маєтку, вкинув у льох, обіцяв уранці повісити — та не на того напав: утік Стецько серед ночі, ще й десяток панських хлопів забрав із собою на Україну.

Зітхає старий: усього було доволі...

Був і в Переяславі, як скликав велику раду Хмельницький. А тоді ходив по Україні, переказував людям, що бачив, що чув у Переяславі, — як вийшов на майдан гетьман, спитав, уклонившись, чи волить народ український жити довіку з руськими братами.

«Волимо! — гримнуло на майдані, й за стародавнім звичаєм хмарою полетіли вгору шапки.— Волимо!»

Не сиділося старому на місці ніколи, така вже вдача. Була оце й зараз думка — піти на хутір до когось із братчиків-запорожців: багато старих побратимів доживає віку в степу. Та нічого, певне, з того не буде.

Озвалися давні рани, пече-щемить серце. Складай, мабуть, останню думу, кобзарю!

І заспівав старечий голос, забриніли струни:

Гей, кобзо моя,

Дружино моя,

Бандуро моя мальованаї Де ж мені тебе діти?

Чи в степу спалити,

Попілець за вітром пустити?

А чи на могилі положити?

Будуть буйні вітри в степу пролітати,

Твої струни зачіпати,

Жалібно вигравати.

Будуть козаки подорожні проїжджати,

Твій голос зачувати,

До могили будуть завертати.

Бандуро моя!

Вийшов з яру кінь, пришкутильгав на хазяїнів голос, нашорошив вуха.

Дужче й дужче бринить стара бандура серед степу, на могилі. Кобзар думу співає...

МИХАЙЛИК-

ДЖУРА

КОЗАЦЬКИЙ

ЗИМІВНИК НАД БАЛКОЮ

Був серпень тисяча шістсот двадцятого року — погожі дні пізнього літа. За звичай у цю пору степ чорнів од спеки, палахкотів пожежами: з давніх-давен козаки палили проти осені високу степову траву, щоб не було де ховатися татарам. Та з тиждень тому повіяв вологий вітер, пригнав з-над моря хмари-дощовиці, й рясні зливи добре напоїли порепану землю. На чорному згарищі зухвало зазеленіла лиснюча молода травичка. Лише де-не-де стриміли з неї недопалки бур’янів, мов обгорілі уламки козацьких списів, устромлених у землю після бою.

Над глибокою порослою дубами й чагарником балкою сиділи, розмовляючи, двоє хлопчаків. Хто глянув — одразу вгадав би, що не брати: обидва на диво не схожі були між собою. Один смаглявий, з розкосими жучками-оченятами, скидався трохи на татарчука. Другий — білявий, сіроокий, з великою родимкою над лівою бровою, з підстриженим на оселедець чубчиком, виглядав мов зайда з Київщини або Чернігівщини.

Та й одіж на ньому була інша: не полотняна довга сорочка, як у товариша, а жупанець, хоч і латаний- перелатаний, та синій — козацький. І пояс кольористий, і ніж-запоясник у піхвах: січове хлоп’я, козачок- джура.

Певне, хлопці вже довгенько сиділи над балкою: коло них лежала купа пищиків і сопілок, повирізуваних з бузини, й недогризки кавуна.

Неподалік розпросторився на схилі чималенький баштан, де набиралися солодкого соку під сонцем

здорові; як цебра, кавуни й химерно поскручувані турецькі дині.

А я бачив, як вовк кавуна цупить! — похвалився раптом чорнявий Івашко.

Вовк? Кавуна?

От щоб я пропав — не брешу! Приповз, люципер, удосвіта, обстукав лапою — котрий стигліший, зірвав і котить. Я свиснув, а він як штурхоне кавуняку вниз: хіба ж не загуркотів у провалля!