Михайлик заплющив очі, щоб не бачити перекривленого, наллятого кров’ю обличчя.

Ну й убивай! — простогнав.— Думаєш, боюся? Хоч у неволі не буду.

Рука з вірьовкою впала.

Ах ти ж, гадюченя! Он що надумав. Неволі не хоче... Бачили пана? Не бійся — свого не минеш. Продам, куди сам схочу, хоч і в Туреччину. Не таких продавали.

Проте більш не бив. Шмагнув коня, погнав чвалом.

Михайлик їхав у якомусь отупінні. Пекло посмуговану спину, щеміли зв’язані руки й ноги; боляче — молотками — калатала кров у скроні.

Не буде він у неволі! Не буде! Хоч і смерть собі заподіє. Краще вмерти, ніж на продаж піти, коло стовпа стати, щоб усякий тебе обмацував, у рота заглядав, як худобині. А тоді купить хтось. А тоді...

Він мало не застогнав, та відразу люто стріпнув головою. Що далі буде в неволі — відомо: не від одного чув.

Про це думати — краще зашморгнути шию вірьовкою й знов погнати Білаша вперед. Хай або вірьовка його задушить, або харцизяка зо зла вб’є.

Михайлик зітхнув. Що не кажи, вмирати ох як не хотілося!

А може б, ще почекати до смерку. Ану ж пощастить утекти? Не їхатиме ж, катюга, без перепочинку: десь та зупиниться на ніч.

Об ногу хлопцеві міцно тернувся кінський бік; харциз, ніби вгадавши такі відчайдушні наміри, сіпнув Воронька й поїхав близенько, впритул, сторожко поглядаючи на свого бранця.

І враз занепокоївся — кинув поводи, став оглядати степ з-під долоні.

Просто на них з хрипким галасом летіло степове гайвороння. На обрії зачорніли рухомі цятки — мчав наполоханий кимось табун кіз-сайгаків.

А щоб воно тобі здохло! — прохрипів сам до себе злодій, чухаючи потилицю.— Треба, мабуть, у байрак звертати.

«Де ж отой байрак? — мимоволі здивувався Ми- хайлик.— Наче ж степ рівнісінький, як долоня».

Проте харциз знав, мабуть, степ, як свою драну кишеню. Звернули в праву руку, проїхали ще верстов зо три — і в далечині зачорнів порослий терниною та очеретами байрак — десь-то на дні пробивався потічок або й степове озерце, що їх не встигло ще випити сонце.

Коні радісно заіржали й самі звернули до байраку, спритно, як кози, стали спускатися схилом.

Тільки зараз хлопець відчув, як пересохла горлянка від спеки, як страшенно хочеться пити.

Чи ж розв’яже його комишник? Диви — розв’язав, навіть руки розпутав, кинув окраєць хліба, коли Михайло нарешті одірвавсь од ковбані, в якій булькотіло джерельце.

Але зразу ж і зв’язав, скривив рота, показав здоровезного, як гарбуз, кулака.

Гляди, щеня, подаси голос — тут тобі й кінець!

«Подам голос! — обіцяв у думці Михайлик.— Подам, ось побачиш! Аби ж тільки їхав хто».

І наче наворожив: тільки полягали під кущами, з далини долинула далека луна — людський гомін.

От коли перелякався комишник! Тремтячими руками запхнув Михайликові жмут трави в рота, метнувся до коней: Білаш і Воронько, мов на те, заіржали наввипередки, аж виляски пішли в байраці. Кленучи все на світі, грабіжник обмотав їм морди сирицею і завмер, прислухаючись. Луна ближчала: вже чути було кінський тупіт... І раптом високо в небо злетів дужий посвист.

«Наші йдуть, ой наші йдуть! — звивався Михайлик, намагаючись виплюнути кляту траву.— Хоч би ж звернули в байрак! Голубчики!»

Радієш, щеня?!—підскочив до нього комиш- ник. Замахнувсь кулачищем, але завагався — не вдарив. Аж зубами заскреготав. Мерщій скочив на Воронька, вхопив Білаша за поводи й погнав у степ не оглядаючись.

СІЧОВИЙ БАТЬКО

Ще не знати, як би все обернулося, бо козаки (а це таки запорізьке військо верталося з-під Сиваша) не мали наміру зупинятися, та, минаючи байрак, заіржали, зафоркали сторожкі козацькі коні.

Два братчики звернули в байрак глянути, що там таке, і незабаром Михайлик, похитуючись на затерплих од вірьовки ногах, уже стояв перед січовим отаманом.

Старий зелений жупан, розхристаний на волохатих грудях, потерта смушева шапка, недбало зсунута на потилицю; якби не корогва та бунчук, що тримають над ним, ніхто й не вгадав би, що це — січовий батько, кошовий отаман, найстарший в усьому запорізькому війську.

Малі очиці, сховані під кошлатими бровами, прошили Михайлика недовірливим поглядом.

А це що за мазунчик такий? Звідки взявся?

Михайликові затремтіли від образи пошерхлі губи.

Чого ж то він — мазунчик? Зроду-віку козацький хлопець. Та ще й у такій біді побував. Хіба ж не видко?

Проте змовчав, не відповів нічого, тільки похнюпився.

Кошовий не зводив з нього колючого гострого погляду.

Ну, чого ж мовчиш? Хто це тебе отак причепурив? Ординці?

Не ординці — харциз. Такий — щока розрубана... ротом сіпає...