То кримський хан, ні сіло ні впало, почав правити з Польщі якісь дарунки-упоминки, хоч йому й так нишком платили щороку золотом і дорогими хутрами, аби тільки втримував свою орду хоч трохи.

•Nie pozwalam! (полъсък.) — Не дозволяю!

То посол пан Отвіновський переказував із Стамбула, що султан не схотів з ним говорити в тронному залі, не відповів на уклін, одвернувся, мов і не бачив, а як можновладець повертається спиною до посла, це вже нічого доброго не віщує.

Тут би й сліпий побачив, що все громадиться одне до одного. А зараз цей шаленець Осман вже справдив погрози: веде півтораста тисяч воїнів та ще й п’ятдесят тисяч орди: вже от-от буде на Дунаї.

Король Сигізмунд стиснув пальці, аж побіліли суглоби. Двісті тисяч! А в усій Польщі як зберуть зараз сорок тисяч жовнірів — це ще й багато! Хіба ж вони відіб’ються від такої навали?!

І знову — не вперше — думки повернулися до козаків. Не стриміти б голові гетьмана Жолкевського на списі в Стамбулі, якби не його приказка про гриців: «Не можу, мовляв, разом з грицями воювати — нехай ідуть у поле або свині пасти!» Вийшла йому ота приказка боком.

Ні! Тонучий, кажуть, і за лезо вхопиться!.. Без тих гриців-козаків аж ніяк не обійдешся зараз, хоч бунтівники вони, хоч і ворохібники, хоч і оглядаються на них хлопи по всіх панських маєтках од Вісли й ген до Дніпра.

Отож слати, швидше слати гінців до Сагайдачного, обіцяти йому золоті гори: нехай не бариться, нехай, ради бога, збира мерщій своє реєстрове й нереєстрове козацтво, нехай кличе й січовиків-низовців з отим їхнім Бородавкою — тут уже нічого не вдієш.

Та й коронного гетьмана Ходкевича теж слід поквапити, хоч старий і так з коня не злазить, міряв уздовж і впоперек Польщу й Литву, заганя ледачу шляхту до війська...

Похитавши головою над такою скрутою, король Сигізмунд сів писати листи.

Доки султан Осман вів свої орди, а король Сигіз- мунд добирав способу, як від нього відбитися, козацтво на Україні вже громадилося в полки.

...Бородавка після довгих вагань рушив з кількома загонами на Київщину. З ним їхав посланець короля, пан Бартош Обалковський. Балакучий шляхтич не- один тиждень просидів на Січі, умовляючи братчиків і старшину забути давні незгоди з шляхтою, вдарити на турка всією козацькою силою: бусурмени, мовляв, їх бояться найдужче.

Коли Бородавка повернувся з полку, Обалковський напосівся на нього. Приходив щовечора, пив з ним по чарці, сипав словами, як горохом, умовляв, переконував... Кошовий більше відмовчувався, хмуро дивився вбік, але про себе знав: хоч-не-хоч— з турком битися треба, як стопче зараз Польщу, ковтне, ненажера,, й Україну.

А коли так — не минути миритися з Сагайдачним: оце найперше! Поодинці вони з таким дужим ворогом нічого не вдіють.

Отож, коли від Сагайдачного прийшов лист, у якому він, мов нічого не сталося, запрошував січового отамана на спільну раду, Бородавка махнув на все рукою, зібрав загони й попрямував з-за порогів йому назустріч.

Доки йшли, загони зросли вдвоє. Наче загату прорвало, звідусюди плавом пливли до Бородавки втікачі — балакучі полтавці, що відразу пірнали у військо, мов риба в воду, похмурі, бородаті поліщуки в розбитих дорогою постолах, чернігівці, волиняни, подоляни... Сотники не встигали записувати охочих, не встигали видавати зброю; найбільш приходило таких, що тікали в загони з самою душею — хіба який селюк ніс на плечі сокиру або косу, настромлену сторч на кісся, немов спис на ратище.

Пан Обалковський зневажливо кривив губи, непомітно оглядаючись через плече на це строкате хлопське військо. З якою охотою він розігнав би його геть під три чорти киями, ще й вліпив би кожному голодранцеві добру сотню різок на згадку, аби знав, як тікати од свого пана! Почастував би і їхнього вайлуватого отамана, який он їде поруч у розхристанім жупані, мовчить, подивляється скоса, як вовк...

То від нього все лихо, то він баламутить хлопство по всій Україні: бач, як тікають до нього лайдаки! Десь-то вже один одному переказує, що, мовляв, Бородавка обстає за голотою.

Враз пан Обалковський почервонів як буряк і так смикнув поводи, що його гніда кобилиця стала цапа, скривавивши вудила.

Серед невеличкого козацького під’їзду, що вертав берегом з розвідин, ведучи з собою гурт обшарпаних утікачів, які ховалися про всяк випадок десь у верболозах, доки не підійде військо, він упізнав нікого іншого — свого власного конюха Стаха, котрий ще рік тому не знати де дівся з його маєтку під Луцьком. Бачили негідника?! Красується на коні, мов зроду козакував! Сива шапка збита на вухо, мушкет за плечима, добра шабля-карабеля при поясі! Наче й не баб- равсь одвіку в гною, не верещав за абияку провину на стайні під канчуками.

Пан Обалковський вдарив гніду острогами в боки, -аж вона застогнала, люто рвонув назустріч.

Стій, пся крев! Стій, гунцвоте!

Побачивши так несподівано перед собою грізного пана, Стах мимоволі зіщулився. Він' звісно, знав, що Обалковський приїхав на Січ, і обминав його десятою дорогою, намагався не потрапляти на очі й тут, у поході. Та схибив — потрапив...

Раптом його кругле хлоп’яче обличчя почервоніло як вогонь. Він рвучко випростався, поклав руку на шаблю.

А чого-то пан мене гунцвотом взивають?! Я не гунцвот! Я — козак! Хай пан до мене діла не мають!