Люди добрі! Не бійтеся! Ми свої!

Ми з Січі! — додав ще Івашко для певності.

Але довелося ще й ще раз гукнути, доки з чорного

отвору між обгорілими кущами агрусу визирнула розкудлана, притрушена землею і попелом білява Голівка. Хлопчик! Невеличкий,— може, дев’ятиліток. Карі оченята на бруднім личку спалахнули цікавістю.

Мамо! — гукнув назад у темряву.— Вилазьте- бо! То не гайдуки! То якісь козачата...

Замурзана сажею, худа молодиця в очіпку вилізла а льоху. Слідом за нею дівчинка. Блимнула карими, як у брата, оченятами на Івашка й Михайлика й відразу сховалася матері за спину, обома руками вчепилася їй у спідницю.

Хлопці ніяково поскидали шапки.

Тітонько, а чого-то у вас тут усе попалено? Татарва набігала, чи що?

Де там, синочки, татарва...— Молодиця зітхнула. — Панові гайдуки ото все спалили — і Замкове наше, і Черняхівку, й Михайлівку...

Михайлик з Івашком витріщили очі.

За що спалили? Які гайдуки?

Молодиця здивувалася.

Та панові ж кажу... пана Потоцького... Не чули хіба?

Хлопці похитали головами: ні, не чули!

О! То багатющий пан! Усю Черкащину, кажуть, йому король подарував. Самих міст і містечок півсотні має, а сіл десь-то аж дві тисячі.

То нащо ж він їх палить?

А на те, щоб не бунтувалися люди, на панщину ходили, чинш йому платили,— терпеливо втовкмачувала молодиця, видно, рада нагоді побалакати з кимось у цьому безлюдді.

А ви ж що — не платили отой чинш?

А не платили, синочки, не платили! Хто б йому, шкуролупові, платив. I за поле — зерном — дай, і за хату — подимне — дай, і за худобу — рогатизну — бичка чи корову, і за бджоли — меду. А як жито в млині змелеш — сип мішок борошна. Як хто, бува, звіра в лісі вполює чи риби в Дніпрі наловить — із того дай, хлопе, на пана! Ще й з понеділка до суботи роби на нього...

То люди й збунтувалися, не один і на Січ утік. Тут у нас села споконвіку козацькі, а козаки таке право мають, щоб їм, і жінкам їхнім, і дітям на панщину не ходити і чиншу панам не давати...

Про це, кажуть, королівська грамота є. Там усе записано.

А де ж ота грамота?

Хто ж її зна, синочки... Десь, мабуть, є, а може, й пани спалили.

Хлопці забули, що треба їхати. Дивилися широкими очима, мов слухали недобру казку.

То було б правити її з панів! — не витримав Івашко.— Або плюнути й у степи повтікати, за пороги!

Молодиця похитала головою, мов на балачку нерозумної дитини.

Де б таки три села відразу втекли? З дороги б завернули, а може, й повбивали б усіх. Вже так гайдуки за нами стежили, геть скрізь шастали. А тоді вночі наскочили й підпалили...

Невже ж люди не боронилися?

Боронилися, чом ні... І сокирами рубали гаспидських гайдуків, і голоблями били. Та одне, що ніч — і полум’я сильно здорове знялося, а друге, що гайдуків таки багато було. Побили людей, покатували, а хто живий — зайняли, руки позв’язували й, кажуть, десь аж у Польщу погнали.

На три села, може, з півсотні врятувалось: хто в ліс утік, хто на Дніпро, у верболози...

Я, правда, в льоху з дітьми пересиділа, а тоді пішла коло лісу землянку собі нищечком вирила: там і живу.

А де ж чоловік ваш?

Молодиця завагалася, міряючи обох недовірливим поглядом. Проте, либонь, вирішила, що хлопці свої: можна не критися.

Чоловік... на Січ подавсь. Там, кажуть, кошовий сильно добрий, Бородавкою звуть.

Михайлик з Івашком пересміхнулися.

Оце ж ми до нього їдемо! — знову не витримав Івашко.

Жінка сплеснула руками.

До нього! Ох, ви ж мої ластовенята! Може ж, і мого там у війську побачите? Такий рябенький з лиця, права щока розрубана. Петром звати, Петро Кваша...

Гостинця б передала, так нема ж нічогісінько: геть усе погоріло. Хіба що борошенця зо дві мисочки є в клунку... Як почекаєте — я б коржів напекла...

Ой, ні, тіточко! — сполохались хлопці.— Нам зараз треба їхати! Ми вже й так забарилися.

А пустіть і мене з ними, матусю! — несподівано попрохав мурзатий хлопчик, який досі мовчки слухав бесіду й тільки блимав карими оченятами то на матір, то на Івашка з Михайликом.— Я татка зразу знайду: от їй же богу. І на турка з ними піду...

А не пустите — все одно втечу! — додав, насупившись.

Десь-то молодиця скора була на гнів: обернувшись, одважила синові такого ляпаса, що той трохи не впав.

Я тобі втечу! Я тобі втечу, бузувіре! —скрикнула несамовито.— Мало мені лиха — ще й ти душу пектимеш! Ось як візьму дубця — тиждень не сядеш! І цить, мовчи, щоб і голосу твого не чула!

’Та хлопчик і не подав голосу. Стояв, утупившись в землю; не хотів поступатися — хоч перебий надвоє!

Івашко й Михайлик не дослухали до кінця сварку матері з сином. Гукнули: «Прощавайте!» — й побігли до коней: треба було чимскоріше доганяти донців, бо їх уже й слід прочах на курній дорозі.