...Три десятки козаків збилися докупи в щільній темряві.

Ну, браття, що будемо діяти?

Пробиватися,— буркнув сотник Гаврило.

Пробиватися... А коли?

Зараз, доки не розбурхались турки. Чули ж: поцупив у них вартового — хоч би тобі одна душа ворухнулась. Втомились, бісові діти, алалакати кожної ночі: сплять каменем.

А хлопець?

Івашко, який вражено слухав козацьку раду, ще не приміряючи того всього до себе, здригнувся.

Що — хлопець? Він хіба не козак? Що нам, те й йому.

Чути було: сотник пошпортався в кишені.

Ану, стривайте...

Зацокало об кремінь кресало, сипнули іскри на губку. Сотник дмухав, доки не зажевріло, і, запаливши од губки відірвану від сорочки смужку, рушив у той куток, де булькало джерело.

Чуєш, козаче! А йди-но сюди!

Івашко, нічого не розуміючи, пішов до червоної цятки, яка блимала над струмком.

Сотник нахилився, присвітив: унизу, в кам’яній стіні, зачорніла, вимита водою, вузька проточина.

Ось, бач, вода сюдою тече — назад не витікає. Десь-то скелю наскрізь проточила. Нам нікому не пропхатися — шпарина вузенька. А ти лізь! Протиснешся — твоє щастя...

Ось тобі наказ: живий залитттитттся — нашим скажи, як воно було. Чуєш? Не схотіли, скажи, козацького роду ганьбити, гинути, як пацюки в норі. Та не самі ж і на той світ пішли — полк бусурменів забрали з собою...

Івашко схлипнув, сповз у воду.

Зажди — забувся...

Він упхнув за пазуху хлопцеві якийсь масний шматок.

Ось... баранина, у турків запопав. їж, синку* нам уже не треба...

І ожив наддністрянський передсвіт, вибухнув шаленою стріляниною, лементом, прокльонами: турки не заспали, схопились одразу.

Люто рубалися козаки наостанку, ох і люто! Приголомшені аскери спершу позадкували, стали розбігатися. Та зразу ж отямились, зімкнулися, навалились купою: ніхто з братчиків не пробивсь — усі полягли в нечуванім бою, поклавши навколо себе три сотні ворожих трупів.

...А Івашко довго повз навкарачки, до крові обдирав руки й ноги об гострі крем’яхи на дні, задихався в тісній проточині. Крізь скелю долинав ледве чутний відгомін бою. Він стогнав, падав обличчям у крижану воду. Нащо, ой, нащо кинув своїх! Як уже гинути, гинув би разом з ними.

Але останні сотникові слова знов і знов озивалися в думці, примушували підводити голову й повзти далі, волочити по дну наболіле, зведене од холоду судомою тіло, хоч за кожним рухом здавалось: от зараз він знов упаде — і не встане.

Зненацька проточина стрімко звернула вбік, звідкілясь, разом з легким подувом вітру, просочилося скупе світло. Струмок повужчав: насилу можна було повзти боком. Долинуло дзюрчання води, що падала кудись униз. Аж ось рука вперлася в кам’яну стіну, сприснула, намацала підмиту водою невелику брилу, натисла... ще раз... ще — й Іван, ойкнувши, звалився слідом за брилою в ковбаню, біля підніжжя скелі, розквасив лоба, розбив у кров лікті й коліна — гаразд, хоч падати було невисоко.

Він одразу ж підхопивсь, мокрий як хлющ, протираючи засліплі від перших променів очі. Витяг шию, прислухався — ні, бою вже не чуть.

Тільки джерготять, сердито перегукуються за скелею чужі гаркаві голоси. «Мабуть,— гірко подумалось Івашкові,— над мертвими козаками сваряться...»

Раптом запаморочилась голова з голоду і втоми: світ обертом поплив перед очима...

Івашко зсунувся з кручі, по якій біг у Прут рятів- ник-струмок, і сів — не тримали ноги. Але вчасно згадав про баранину за пазухою; витяг, відкусив шматок і, помалу пережовуючи, рушив ослаблими, не своїми ногами до широкого плеса, туди, де гойдався під роз- сохатими вербами порожній рибальський човен і скубли траву над самою водою не спіймані турками козацькі коні.

ВОВКИ ТУМАН ЛЮБЛЯТЬ

Козаки як у воду дивилися: Криворотий справді встиг заповзти у схованку, доки вони впізнавали Івашка.

Вовче життя навчило харциза й рятуватися по- вовчому: найпильніше б око не примітило б, як він миттю протиснувся між двома гостроребрими каменями й заліз у яму, де валялися обгризені до білого кістки й задушливо тхнуло звіром; мов навмисне, тут, під каменями, був барліг, де ще недавно жила вовчиця з виводком.

Принишкнувши в тісній ямі, Криворотий слухав, як люто кленуть його козаки, як шурхають над головою по схилу кінські копита й загін виїжджає з байраку.

Пронесло нарешті! Харциз зітхнув з полегкістю, та зараз же й вилаявся крізь зуби, згадавши, яку здобич вибили йому з рук гадюченята-хлопці. Не доїхати б отому череваневі до Хотина: вів його Криворотий прямісінько в пастку — на ватагу розбійників-берладни- ків, заздалегідь попередивши надійним чоловіком, щоб дожидали купецького обозу в балці коло Дністра.

Але що з воза впало, те пропало. Почекавши, поки змовкне тупіт удалині, Криворотий вибрався із схованки, знайшов шапку, що валялася біля мертвого коня, зняв приторочену до сідла торбу з кукурудзяними коржами й знову заповз між камені, побачивши, що заходить гроза. Зібгавсь у барлозі й заснув.