Креснули шаблі-карабелі, забряжчали об щити турецькі ятагани. Почався бій.

Козаки й собі поспіхом бігли в обоз, відгороджений від турецького тільки глибоким яром, ставали двома лавами вздовж скутих ланцюгами возів, ладнаючись зустріти турків щільним мушкетним вогнем, якщо вдарять на них з яру, де ще лежала підстрелена шкапа, запряжена в гарбу: в отій гарбі, заховавшись під сіном, втік з турецького стану батько Мехтод.

Немолодий хорунжий, впізнавши кобзаря, котрого не раз бачив на Січі, зупинився.

Старий! Звідки?!

Мехтод невесело всміхнувся:

З того світу...

І взяв хорунжого за рукав:

Стривай, пане Романе. Є діло. Скажи гетьманові, що я оце перебіг від турків. Мушу з ним побалакати.

НІЧНА ВЕРЕМІЯ

Дізнавшись, що чув Мехтод* у наметі Гусейна-па- ші, Сагайдачний аж почорнів, але змовчав, не сказав ні слова.

Хоч яка лють пекла серце, але правда різонула його ножем: він, старий гетьман, дав одурити себе, як дитина, повірив хитросплетеному наклепу.

Кобзар чув не тільки балачку з Криворотим: він чув ще, як знов і знов катували нещасного Омелька, силували, щоб одніс фальшивого листа замість убитого харциза, бачив наступної ночі, як його, божевільного й півживого, тягли на собі яничари. Мали підкинути козакам, а підкинули полякам. Тут би й сліпий вгадав, як усе далі сталося...

Але Сагайдачний був з тих, що каються у власних злочинах лише перед самим собою.

Він надовго втупився в жовтий вогник каганця, що ледве блимав перед ним на дощанім ослоні. Нарешті звів на Мехтода важкий погляд.

Про те, що чув,— мовчи. Якщо смерті не хочеш...

Мехтод байдуже знизав плечем:

А я її не боюся.

Однаково мовчи.

І махнув рукою, щоб ішов геть.

Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.

А в Хотині — перед козаками — змовчав...

Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.

Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.

У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.

Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.

Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.

Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.

Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? — спитав глухим голосом.

Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.

Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене.

н* н* н*

Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.

Ой таточку, не йдіть! А підете — яз вами.

Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:

Кличе — треба йти. А тобі нема чого.

Узяв палицю й пішов.

Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує?

І враз стало нудно, моторошно,— хоч уставай та біжи слідом.

Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,— і нема йому ні до чого діла.