Козаки хмуро глянули один на одного: вже ж недарма таке питає.

Звісно, водою заливаємо, — неохоче буркнув декто.

Ото ж то й є. А чого ж ви зараз дровець підкидаєте? У Туреччині саме вогонь палахкотить. Добрий в<шшь — аж сюди видко. Будете шарпати султана, дрочити — хоч на Польщу піде, України не мине, хоч на Україну піде — Польщі не мине. І так біда, і так лихо. До того ж орду бити ніхто не боронить: шарпайте собі мурзаків донесхочу. А султана не чіпайте зараз, почекати треба, перечасувати: така моя рада.

Лиха твоя рада, пане гетьмане! — здушено кинув Бородавка, який досі стояв нерухомо, лише кулаки стискав, слухаючи спокійну мову Сагайдачного.— Не наші в тебе радники, панським духом тхнуть. Чи не ті кармазини очі засліпили, що король у Варшаві дарував? Бач, і шаблю даровану до пояса припнув,— Бородавка важко перевів подих.— Не замилюй очей, кажи все, як є: що продав нас, що хочеш товариству ноги підбить. Приїхав чайки наші палити, аби тільки його королівській мосці догодить. Яничари не втопили... ординці не втопили... ти спалиш...

Чайки...— безголосно повторив Сагайдачний і раптом спалахнув, шарпнувся до Бородавки, вхопившись за шаблю.

Дурню! Бовдуре поліський! Ти йому «тату» — він тобі «кату». Далі свого дурного носа не бачить. Аби лише своє товкти, товариство баламутити. Згорів би ти разом із чайками!

Весь майдан охнув: дві шаблі одночас свиснули в повітрі. Обидва отамани вже не тямилися від гніву. Суддя й курінні кинулися їх розбороняти. Підійшли й древні січові діди, що за звичаєм купкою стояли коло старшини, спираючись на костури.

Столітній дід Данило Баглій,— за довге життя так пошматований у боях, що в нього навіть борода не росла як слід на посіченім шрамами обличчі, а стирчала сивими кущиками,— взяв Сагайдачного за плече ще міцною, жилавою рукою.

Угамуйся, пане гетьмане, не чини сварки. Мало нам колотнечі, ще й свої будуть чубитись — ворогам на втіху.

Глибоко зітхнувши, Сагайдачний вклав шаблю у піхви. Те саме зробив і Бородавка. Обидва ще з хвилину пекли один одного лютими поглядами. Та дід Данило сердито кахикнув, стукнув костуром.

Годі, кажу! Товариство чекає!

Кому вже, кому, а дідам на Січі не перечив ніхто: не став перечити й Сагайдачний. Але довго не міг вимовити слова, дивився в землю, тер долонею лоба.

Нарешті хрипко сказав, що таки й справді приїхав палити чайки, але зломить наказ, спалить не всі, тільки негодящі, побиті кулями, струхлі, аби-аби про людське око. І Січі з того великого збитку не буде, й король Сигізмунд вдовольниться. Він-бо заприсягнувся султанові, що січовики більш не плаватимуть у Чорне море.

Та на ординців ходити можна, отож хай товариство лаштує загони хоч і зараз.

Себто скачи, враже, як пан каже. А доки ж скакати? — ніби самого себе спитав дід Данило.

На це Сагайдачний не відповів нічого. Ще раз обвів козаків згаслим поглядом, повернувся і пішов з майдану. На тому й скінчилося.

Чайки палили надвечір: постягали всі старі, посічені кулями і ядрами, що догори дном лежали на березі. Січовики, з’юрбившись колом, похмуро дивились, як обійма вогонь почорніле, просолене в морських хвилях дерево, як пливе вгору гіркий, смолистий дим. Згадувалось різне... Он у ту чайку, з великою зашпакльованою пробоїною, влучило колись ядро з турецького корабля, мало не пішла на дно з усіма козаками, якби не заткнули дірку клоччям. Шість кораблів і двадцять галер гналися тоді за товариством од самого Стамбула; вів кораблі адмірал Юсуф-паша.

Козаки вихлюпували воду шапками, веслярі гребли, аж кров цебеніла з долонь, і таки вихопилися з-під турецьких ядер, доцливли до Очакова.

А там повернули чайки, кинулись на бусурменів — вони й схаменутись не встигли. Оточили кораблі й галери, засипали стрілами з підпаленим клоччям, горщиками з порохом — знялась пожежа на весь лиман. Адміралів корабель зачепили гаками за борти-облав- ки, взяли на абордаж. Самого Юсуфа-пашу притисли до щогли, вибили з рук шаблю; немолодий, дебелий турок тільки хрипів, поводячи безтямними очима. Віддихавшись, ледве встиг пробелькотіти, що відкупиться від неволі, дасть за себе тридцять тисяч золотих цехінів, і не доказав — не зніс ганьби, впав козакам на руки, вхопившись за серце.

Ще багато чого згадалося, але січовики мовчали: старі човни, що розсипалися жаром у них перед очима, нагонили смуток.

Був тут і Михайлик. Він не знав, що сталось на майдані; чув тільки, що два отамани мало не зарубали один одного, і тепер з острахом поглядав на Сагай-