— Що — все думаєш про палю, пане Коломайку, що соваєшся на коні то так, то сяк? — єхидно запитав Ляскало, — Крім палі є ще й інші кари. Можемо тобі зробити, як Пекарському, якщо спробуєш нас одурити!

Коломайко тільки глипнув на нього та й промовчав.

Про справу Пекарського добре знали й пам’ятали геть усі в Речі Посполитій та й поза нею, хоч відтоді й минуло майже вісім літ. Шляхтич Пекарський підняв у кафедральному соборі Святого Іоанна в Варшаві руку на самого короля Сигізмунда Третього. Він, цей шляхтич, як тільки король зайшов у собор, вийшов йому назустріч і вдарив чеканом по голові. Король Сигізмунд був міцний чоловік, він витримав перший удар. А другого удару Пекарський завдати не встиг, бо королевич Владислав, вихопивши шаблю, збив зловмисника з ніг і хотів уже зовсім його порубати. Та Сигізмунд не дав йому цього зробити. Пекарського зв’язали й посадили у вежу. Там його страшно допитували, намагаючись довідатися про причини замаху, але Пекарський затявся і ні в чім не признався… Страчували Пекарського страшно. На двох санях спорудили поміст, на той поміст посадили Пекарського, прив’язали до руки йому чекан, яким він хотів убити короля Сигізмунда, а під рукою розвели вогонь у жаровні. І от над цим вогнем прилаштували цю руку — і вона повільно перегоряла над полум’ям. Коли перегоріла кістка і рука з чеканом відпала, взялися за другу руку. її перепалили так само… Все це Пекарський витримував ще живим. А потім його, ще живого, розривали розпеченими кліщами і частини тіла залишали на окривавленому помості. І він ще жив. Далі — відпиляли обидві ноги нижче колін. І вже аж потім, щоб припинити його муки, прив’язали Пекарського до чотирьох коней — і розірвали на чотири частини. Потім усе це спалили і вкинули в Віслу…

Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…

І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!

— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.

— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…

Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…

Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.

Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.

Усе було так, як казав Коломайко.

— Він — у мазанці? — запитав Яремко.

— У мазанці.

— Озброєний?

— Звісно…

— Двері на засуві?

— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.

— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?

— Чув, — пробурчав Коломайко.

— Ще один вихід із мазанки є?

— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.

— На яке слово чи стук він відгукується?

— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.

— І що?

— Ну, й заходжу…

— А він нічого не перепитує?

— Ні… Він мене добре знає…

— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…

Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.

— Кім бу? [49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..

— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві.

Чортів Коломайко! Таки набрехав!

Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…

За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.

І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось—ось — це він відчув! — потече кров…

Але він стояв і тримав заряджений пістоль у руці.

У відчинених дверях стояв сеньйор Гаспареоне.

В руках у нього було два пістолі. Очевидно, двері він відчинив сильнющим ударом своєї правої ноги…

Андрій Закривидорога мчав степом разом із десятком своїх козаків.

Настрій у нього був дивовижний. Все змішалося в душі: і чекання бою, і розпука, і радість, і надія, і тривога, вогненна тривога.

… Сьогодні, по обіді, як було уже все зроблено з підкопом під мури, Андрій за дорученням гетьмана помчав до Шагіна. Треба було відкрити йому таємницю вибухів, які пролунають сьогодні увечері, і передати гетьманове розпорядження, щоб татари одразу ж після вибухів ішли на штурм Кафи.

Шагін—Герай розташувався зі своїми військами порівняно неподалік, військ у нього було багато, але належного порядку там не було. Власне, з татарських лавах завше чимало було стороннього люду, який в бою був останнім, але першим — під час грабежу…

Доїжджаючи до пишного шатра Шагіна—Герая, Андрій раптом почув, ніби хтось його покликав. Ніби чийсь голос гукнув: «Андрію!» Він не встиг одразу зупинити коня, він крутив головою на ходу, оглядаючись на всі боки й думаючи, хто б це міг його покликати. Згадалося повір’я: якщо хтось навесні тебе покличе і ти озирнешся, а нікого не побачиш, то знай — це тебе покликала смерть, значить, ти цього року помреш. Андрієві аж трохи моторошно стало від цієї думки, та згадав, що зараз уже не весна—провесна, а повне літо!.. Проте тієї людини, яка так дзвінко й виразно покликала: «Андрію!», він не побачив…