А щодо виведення з волохатих грудей Бекіра—баші отого хреста, то ми забули на самому початку сказати таке: той хрест був не витатуйований, а намальований. І не козаками, а Мусою. І з кожним днем той хрест, схожий на татуювання, втрачав — після обмивань Муси — то ту, то іншу деталь. І, звісно ж, Бекір—баші не випадково оголював під час гри в шахи (особливо під час виграшів чи програшів, яких він ніби не чекав) свої волохаті груди. Йому треба було ненав’язливо підвести Аліма—баші до думки про необхідність звести зі свого тіла осоружну запорозьку мітку. А коли Алім дійшов до такої думки, то вже не так складно було його й підвести під голку Муси!..

До речі, й Мусу звали зовсім не Мусою!..

Ну, та про це, як трапиться нагода, оповімо десь, може, в іншому місці…

А стара Фатьма, врятувавши Бібігуль, померла. Померла під ранок тієї ночі, коли Яремко разом з Ляскалом та Цабекалом везли Бібігуль до Переяслава. Так і не довідалася стара туркеня, чи вдалося молодому козакові та його товаришам відкопати з могили і довезти додому сплячу красуню…

Перед смертю вона розплющила очі і про щось довго—довго говорила по—турецьки. Стара Хведора плакала, плакав і старий Омелько, сяк—так придибавши зі своєї постелі до постелі Фатьми. Потім туркеня запитала вже по—українському:

— Чому ви плачете, добрі люди?.. Я — щаслива людина. Я перед смертю знайшла собі донечку Бібігуль… Я бачила, що вона робить змія, аби передати вістку на волю, але я нічим не могла їй допомогти… Єдина моя поміч була — що я не донесла панові Сондецькому… Хотіла б дожити до того, як вона вийде заміж та матиме дітей… Не судилося…

Їй було вже важко дихати, очі стали гаснути, але Фатьма, зібравши сили, сказала:

— Відведіть мого коня Михайлові… Швець такий у Каневі… Глухонімий… Хай він віддасть мою маленьку скриньку з золотими сережками та перснями — я йому їх залишила в заставу замість коня. Хай це буде моїй Бібігуль — я збирала ці персні та сережки все життя, коли служила в Єлени—грекині в Трапезонті та у Сондецьких. Помоліться за мене перед своїм Богом, а як побачите десь муллу, то нехай він звернеться до Аллаха з молитвою про його вірну рабу Фатьму із Трапезонта, що віддала йому свою душу в Переяславі… Прощайте, рідні мої люди…

А через три години Яремко зі своїми товаришами привіз Бібігуль…

Поклав свою кохану на ліжко, упав на коліна перед мертвою Фатьмою, обцілував їй зі сльозами ще ніби й не холодні руки, а тоді вскочив на рівні — і:

— Мамо, тату! Нам треба їхати до Києва!

— Та ти ж і твої товариші дві ночі не спали! Ляскало й Цабекало тут же відповіли:

— Та нам що? — це Ляскало.

— Ми й верхи на коні спати можемо… — це Цабекало.

— Аби лиш кінь не зашпортнувся… Старий Омелько, закашлявшись, сказав:

— Хлопці, так і коням же треба відпочити дати… Боже ж створіння!..

— Наші коні потомилися, а ті, що ми повідбирали в гайдуків, — ні! — сказав Яремко. — Ми ними поїдемо до Києва, а наші просто побіжать… Гайдуцьких коней залишимо в Києві, а нашими назад приїдемо…

— Ой, синку! — раптом стривожилася мати. — А що, як оті люди від отого Сондецького та приїдуть сюди знову? Та наскочуть, та заберуть нашу Бібігуль?

— Навіщо вона нежива?.. А втім… Я збігаю до Горобця, нехай він хлопців згуртує… А ми — поїхали!

— А… синку мій… а як же з Фатьмою? її ж в останню дорогу провести треба… Як же без тебе?

— Мамочко! Взавтра по обіді ми будемо всі вдома… І з Фатьмою попрощаємося… А зараз… зараз треба в дорогу… Ну, готові, пани—товариші?

— Та ось ухопимо щось на дорогу, — відповів Ляскало, — та й…

— Еге ж… — підтвердив Цабекало.

Вони й справді управилися з усім так, як Яремко й сказав. Щоправда, коли приїхали, з Києва, то їх аж хитало.

Разом з ними приїхала Марійка з дітьми — їй треба було спробувати розбудити Бібігуль. Від самого Йова Борецького Яремко привіз дозвіл поховати туркеню Фатьму на православному кладовищі і справити молебень по її душі…

Туркеню поховали по обіді. Не тільки Гаптарівська вулиця, а пів—Переяслава було в той день на кладовищі. Всі ж бо знали про таємниче зникнення Гані Ціпурининої, переяславської красуні, яку всі так любили. Всі вже думали, що її нема на світі, — аж бач, урятувала її туркеня, хоч і заплатила за це своїм життям…

Гули дзвони, співали півчі, плакали люди, коли проводжали туркеню Фатьму в останню її дорогу…

А потім — поминали у дворі Ціпурин, добрі слова казали про незнайому всім добру людину…