Гетьман оглянув майдан і запитав:

— То чи згодне товариство з таким листом? Чи нема в ньому образи для його королівської милості? Чи немає образи для чесного козацького люду? Чи немає образи для всього православного народу нашого?

— Немає! — дружно заревів майдан. — Немає!!!

— Є! — перечекавши, поки стихнуть голоси, озвався з правого боку від Яремка Закривидорога.

— Яка ще образа? Для кого? — набурмосивши свої кошлаті брови, запитав Михайло Дорошенко.

— Багато рабства у цьому листі! Надто клянемося у вірності крулеві й Польщі! Треба отак прямо їм і написати: «През шаблю маєм права!» А то, мов якісь старці, просимо! Кому воно потрібне, оте випрошене право? Сьогодні дадуть, а завтра відберуть!..

— То чого ж ти хочеш, Закривидорого?

— А того й хочу! Щоб Польща зі своїм королем була у себе, а ми, козаки і весь народ український, у себе!

— І тебе щоб королем?

— Навіщо — королем? Навіщо — царем? Хай буде чорна рада і хай буде обраний народом гетьман. У Венеції дожів обирають — а ми чим гірші за венеційців?!

Дорошенко підняв ліву руку, спохмурнів ще дужче. Закривидорога ще щось хотів мовити, та знявся над майданом левиний голос — це Михайло Дорошенко вигукнув, густо почервонівши:

— Досить!!!

— А що? — не хилячи голови, запитав Закривидорога.

— А те, що ми зібрали раду не для того, щоб вирішувати: відділятися від Польщі чи не відділятися. Ми зібралися для того, щоб обговорити лист до його королівської милості короля Сигізмунда. Нам не можна розділятися! Доки ми разом, у кулаці, доти Османська імперія нас не здолає!.. Ти забув, як колись київські, новгородські, волинські, рязанські, чернігівські та інші князі сварилися між собою — і як їх потім усіх понищив Батий?!

І рішуче махнув лівою рукою, мов рубонув щось величезне:

— Досить! — І тут же, боячись, що Закривидорога зараз уставить у тишу ще одне запитання, ще важче й ще гірше, ревнув: — Треба обрати шановних козаків, які б відвезли цього листа до самого короля! Кажу одразу, що я проти того, щоб у число цих козаків увійшов Закривидорога. Він не вміє говорити з їхньою королівською милістю зичливо й мудро!

— А таки не вмію! — озвався Закривидорога. — Не вмію й не хочу!

— Кого пропонуєте?

— Пуховича! Федора! — почулося з одного кутка майдану. — Федора Пуховича!

З іншого кінця почулося:

— Якова Мозирянина пропонуємо! Зичливий і мудрий! А ще й хоробрий!

— Мізерницю Павла! — загукали біля Яремка Ці пурини, і Яремко почав видивлятися, де ж це може стояти його хоробрий командир. Він побачив лице Мізерниці і догадався, що Павло сам підмовив сотню козаків кричати за нього…

Ще хтось гукнув — Карпа Недайборща. Але тут же почувся голос самого Недайборща: «Киньте дуріти, хлопці! Нікуди я не поїду, навіть якщо оберете!»

— Івана Бучинського волимо! — почулося біля підвищення, на якому стояв гетьман.

Дорошенко підняв руку:

— Тут назвали п’ятьох, а треба трьох! Давайте обирати, доки весь тут реєстр не перебрали! Як на мене, то всі вони добрі люди, зичливі, письменні, чесні, порядні й хоробрі. Що ще треба для такої справи?

— Щоб панові крулю с… не цілували!

Знову — Закривидорога! Регіт у юрбі, та й сам Дорошенко всміхнувся.

— От коли я з тобою згоден до краплі, Закривидорого! — сказав Дорошенко. — Та вони якраз такі, що не цілуватимуть!

…Коли проголосували, то виявилося, що найбільше голосів набрали і мають поїхати в далеку посольську дорогу Яків Мозирянин, Федір Пухович та Іван Бучинський.

На другий день після ради в Переяславі Закривидорога подався додому, в Канів.

Кінь у нього був турецький — бахмат. Дістався після битви при Рокитному. Андрій назвав його Урханом — і кінь швидко звик до нового свого ймення. Коли він кликав його: «Урхане!», той тут же підіймав голову, уважно дивився на нового господаря і пряв ушима.

Зараз Андрій неспішно трюхикав на своєму Урхані по дорозі на Канів. Виїхав зранку, отож увечері гадав бути у своєму місті.

Мороз трохи спав, пом’якшав порівняно з учорашнім днем, але коневі було весело бігти, не жарко, та й Закри—видорозі було не холодно. Правда, кілька раз він все—таки зіскакував зі свого бахмата — пробігтися дорогою, бо весь час сидіти не те що холодно, а якось просто нудно.

їхав і думав про вчорашню свою суперечку на людях з гетьманом Дорошенком. Що Дорошенко його знає та любить, він у цьому не мав сумніву — адже саме він, Андрій Закривидорога, бився поряд з гетьманом майже весь час, кілька раз урятував його від ударів іззаду і тільки під кінець опинився в оточенні двадцяти татар — і ті ледь не порубали його на капусту, та кольчуга порятувала. Якби не кольчуга, то, напевне, й кісточок не знайшли б Андрієвих. А так знайшли його — проколотого та простріленого кілька разів, і знахарки відшіптували його оце майже чотири місяці. Знав Дорошенко, що він живий, то він просто так дражнився, нагадуючи людям про Андрієві заслуги перед козацтвом…