— О, немає чого хвилюватися! — підняв свої брови, які трохи нагадували й його вуса, пан коронний стражник, — Я вже післав свого чоловіка, аби він помчав у Переяслав і повідомив панові полковникові, що донька коваля Ціпурини — в надійних руках і незабаром повернеться додому!

— Спасибі вам, пане коронний…

— Та ви простіше кажіть: пане Єжи, та й усе!

— Ой, та мені якось важко!.. Ви ж такий поважний, а я проста міська дівчина…

— Не проста дівчина, Ганулечко, не проста. Ви — мрія для кожного справжнього шляхтича! Ви — мрія для кожного магната!.. Я мушу зізнатися, що наш древній рід з герба Яструба ще не мав такої красуні, як ви!.. Сказав — і завмер. Ану ж, як відреагує красуня?!

— Ах! Гди би направдем так било! — відповіла по—польськи Бібігуль, але так, що пан коронний стражник не зрозумів: чи то бранка не вірить, що не було красунь у роді Яструбів, чи то бранка хоче, щоб її покохав сам Єжи Сондецький.

— Так! Так! Справді панєнка єсть красунею незрівнянної вроди — і навіть моє шляхетне серце лицаря…

І тут він завмер, обірвав свою мову.

Нехай ваше шляхетне серце лицаря, пане…

— Пане Єжи- терпляче підказав пан коронний стражник.

— …пане Єжи, підкаже вам, як скоріше відпустити мене до моїх батьків і до того славного козака, що має мене пошлюбити!

— О! — підняв пишні, мов вуса, брови пан Сондецький. — Панєнка має лицаря своєї душі? Панєнка вже заручена?

— Ні, не заручена. Але я чекаю на свого милого з походу.

— Хто ж він?

— Я не можу назвати його ім’я.

Бібігуль і справді не могла назвати ім’я Яремка. Ці—пурини, втікаючи від графа Лозовицького, переїхали до Переяслава, і тут ніхто ще не знав, що чорнява Ганя, менша сестричка Яремка, ніяка йому не сестричка, а турецька подружка Бібігуль. «Хай росте удома в нас, — вирішили батько й мати, — а як настане пора й полюблять одне одного й захочуть одружитися, то тоді ми й скажемо людям, що вони не брат і сестра, а зовсім різні люди». Отак воно й було. І тому навіть двоє отців—єзуїтів Казимеж Влязло та Казимеж. Походзіло не могли взнати імені коханого хлопця цієї загадкової переяславки. Звісна річ, якби пан коронний стражник дав їм більше часу на вияснення родоводу Ціпурининої Гані, то, може 6, вони й дібралися і до Лозовик, і до графа, і до всього іншого…

— Що ж, як панєнка хоче, — ніби охоче погодився з Бібігуль пан коронний стражник. — Але, як на мене, то панєнка Ганя заслуговує на більш заслуженого чоловіка.

— Ви ж не знаєте, про якого козака йдеться…

— Про якого б козака не йшлося, але то — простий козак. Ну, може, буде колись отаманом чи гетьманом. Недаремно ж у вас є приказка: терпи, козаче, отаманом будеш! Але ж чому має так багато терпіти його красуня—дружина? Адже вона гідна бути вельми значною панією, магнаткою, жити у замкові, по півроку проводити у Варшаві при найзначніших дамах нашої держави, навідувати разом з мужем своїм — а можна й без нього — Париж, і Рим, і Відень, їздити в розкішних екіпажах, одягати найліпше вбрання. Я думаю, що на вашу вроду милувались би в Варшаві сам круль Сигізмунд і королевич Владислав… А іцо дасть вам одруження з козаком? Домашні клопоти, панно Ганю, вічні нестатки, вічну відсутність вашого чоловіка вдома. Все походи, походи, а там, диви, й поранення чи турецька неволя. А козаки — вони ж вельми неспокійний люд. Обов’язково знайдеться хтось серед них, що підіб’є товариство чи на ребелію, чи на дурний похід аж до Стамбула, з якого повернеться хіба що десятий, а всі інші поляжуть чи в полон утраплять… А вам, панно Ганю, й залишиться тільки одне: ростити дітей загиблого чоловіка, пильнувати господарство, бідувати… І кому потрібна буде ваша краса? Хто нею милуватиметься? Та ніхто!..

— Я так втомилася з дороги, пане…

— …пане Єжи, прошу панєнку Ганю…

— Я так втомилася з дороги, мені б лице вмити та відпочити хоч трохи…

— О, так! — Пан коронний стражник задзеленчав у срібний дзвіночок. Тут же зайшла убрана в чорне жінка. — Фатьмо, відведеш панну Ганю в її кімнату, допоможеш їй в усьому і покладеш спати…

Фатьма покірливо схилила голову й відповіла ледь чутно:

— Слухаю, ясний пане!

Вона була туркеня. Це зрозуміло було не лише з її зовнішності», а й з акценту, який тут же виявив себе, щойно вона промовила перші три слова.

Бібігуль підвелася й пішла до дверей. Собаки уважно дивилися на неї.

— Панєнко Ганю, — сказав пан Єжи, — я вас дуже прошу: подумайте над тим, про що я з вами розмовляв… Ви гідні значно кращої долі. Подумайте!

— На добраніч, пане Єжи, — сказала Бібігуль.

— Добраноц, — відповів пан Єжи.

Він був вельми задоволений сьогоднішньою розмовою з чарівною переяславкою. Не така вона і вперта, як це може здатися на початку. Та й не така розумна й прониклива, про що можна було б подумати, слухаючи, як вона розмовляє. Бач, так і не здогадалася, що ніякі татари її не крали! Нехай думає, що лицар Сондецький виручив її від бусурменського полону і що вона навіки вдячною мусить йому бути за все те. А чим відплатити за таку небувалу послугу? Тільки найдорожчим! Тобто: вийти заміж за пана Сондецького!

А якщо вдуматися, то нічим вона й не жертвує! Навпаки: вона дивовижно виграє! Вона стає однією з найперших дам у Речі Посполитій! Х—ха! Вона, проста козачка з Переяслава, може зайняти місце майже таке, яке зайняла колись проста попівна з Рогатина Настя Лісовська, ставши султаншею Роксоланою!

Те, чого боявся Недайборщ, сталося: після стількох днів тихої погоди розпочався шторм. Не простий шторм, а з дощем та градом. І налетів він швидко, майже несподівано.

Правда, пан Владек Гостинський, що проплавав на галерах сім літ, сказав увечері Недайборщеві:

— Чують мої кості, чує моє серце, що буде вихор, буде смерч — і вдарить це по нас!

Недайборщ відповів:

— Мої кості те ж саме відчувають, пане поляче… Те ж саме!.. Але мені здається, що отой—о вихор пройде якраз по тому місцю, де ми зараз, а північніше буде тихше…

— Тільки небові геть усе відомо, — замріяно відповів пан Владек.

А зрештою, що було робити в тій ситуації? Тікати? Куди? Море єсть море, в морі від хвиль та вітру ніде не сховаєшся…