Яремко та його товариші спали цілу добу. І, прокинувшись, відчули, що сили до них повернулися.

Яремко скочив на рівні, побачив, що за дверима в сусідній кімнаті світиться каганчик, і сказав:

— Товариство, а ми ж лягли спати вночі і прокинулися вночі! Це що ж виходить — ціла доба?

— Як на мене, то я б іще трохи поспав, — озвався Ляскало.

— Еге ж… — позіхнув Цабекало. — А я б іще трохи й з’їв…

— А може, потім? — запитав Ляскало. — Сон — то найсолодша штука…

— Еге ж… — погодився Цабекало, перевернувся на другий бік і захріп ізнову…

А Яремко пішов до своїх. Батько, мати й Марійка сиділи за столом, про щось говорили, Марійчині діти спали на печі, а Ганю—Бібігуль перенести в хатину — через сіни. Там вона непорушно лежала, заглиблена у свій нескінченний сон…

— Марійко, — першим ділом звернувся Яремко до сестри. — Ну, що? Ти так і не розбудила Бібігулечку?

— Так і не розбудила, — сказала вона.

— А ти дуже старалася?

— Дуже…

— І не змогла?

— Поки що ні… — відповіла вона і раптом усміхнулася.

— А чому ти всміхаєшся? Людина онде нежива лежить, а ти…

— Ну, чому ж нежива? Жива вона, Яремку, і, якщо Господь буде милостивий, ще довго житиме…

— Як? Отак? Навлежачки?

— Чому ж? І навходячки, і навсидячки, і всіляк! Знаєш що, Яремку, ходімо надвір та поговоримо…

Мати й батько запитливо подивилися на Марійку та Яремка.

— Та ми тут у садочку з Яремком походимо, просвіжимося, — засміялася Марійка, і в її сірих очах зблиснув трохи характерницький вогник.

— Їй—бо, ця дівка знову щось придумала, за що її на вогонь поведуть… — закашлявся батько.

— Ви, тату, нийте ото ліки, які я для вас приготувала, а то ще довго кашель ваш не захоче проходити, — ласкаво відповіла Марійка і, взявши Яремка під руку, повела надвір…

Вийшли під зорі. Місяць трохи вже поменшав — не набагато, але все—таки повужчав і став схожим на качине яйце. А зорі були такі ж самі — веселі, життєрадісні, їх навіть ніби побільшало трохи на небі…

— Яремку! — сказала раптом Марійка. — Ти дуже любиш свою Бібігульку?

— Ну, аякже! — здивувався Яремко.

— Ні, ти мені без «ну»! Ти любиш її чи ні? По—справжньому?

— Ну, аякже!

— Я тобі вже сказала: не нукай, а кажи по—людськи!

— Марійко! — почервонівши в темряві аж до вух, вигукнув Яремко. — Це я їй усе скажу! Це для неї слова, а не для тебе! Ти ж не кажеш мені слів, які ти Петрові казала?!

— Не кажу, — погодилася Марійка. — А ти вже їй казав оті слова?

— Та трохи… — похнюпився Яремко. — Хіба ж усі слова скажеш?

— А вона ж що?

— І вона казала…

— А де це ти їй казав оті найкращі слова? — зупинилася Марійка коло клуні.

— Та тут же, в клуні, на сіні…

— А у вас, крім слів хороших, більше нічого не було?

— Ой, Марійко, все тобі треба знати! Це наша з Бібігулькою таємниця — чому я маю розповідати про це навіть рідній сестрі?

— Дурненький ти, Яремку, — засміялася Марійка. — Але диви: уже зовсім виріс! Пам’ятаєш, як нас із тобою татари були прив’язали, щоб ми не заважали їм козаків та Ях’ю впіймати? Ти ж тоді зовсім маленький був!..

— Чому це зовсім? А хіба то не я привів донців разом з дядьком Єфтимієм Петруніним?.. А хіба то не я постеріг, що ти в Петра закохалася, як царівна в казці? А пан Адамек ніяк не міг дотумкати, що й до чого!..

— Ти що — і справді зрозумів, що я в Петра тоді закохалася? Ти ж зовсім малий був!

— Малий — не малий, а голову мав!

— Та бачу, бачу…

Зорі дивилися з неба й чекали, що Марійка скаже далі. Вони, зорі, знали геть усе — і те, що було, й те, що є, і те, що має бути… Якась пізня пташина заворушилася в гіллі, скрикнула крізь сон… Мишка пробігла десь у соломі…

— От що, Яремку, — промовила Марійка. — Твою Бібігулечку може зараз пробудити зі сну тільки якесь надзвичайне потрясіння… Не перебивай мене, а слухай і думай… Я була біля неї, я обдивилася й обслухала її всю. Вона чує нас, вона чує наші розмови, вона знає, що ти її привіз додому, — ну, може, не зовсім так, як ми з тобою, — вона все це чує десь мов крізь сон, крізь туман, крізь марення, але чує… Якщо ти її любиш і якщо вона тебе любить, то вона пам’ятає всі твої слова, які ти сказав, і чекає тих слів, які ти ще сказати маєш їй… Яремку, — через коротку паузу сказала Марійка, — вона ж, мабуть, просила тебе, щоб ти її помилував, коли обіймав і цілував?