А нам потрібно йти слідом, якщо ми справді хочемо побачити цю місцевість. Отже, позаду – хребет і трансильванський кордон, а попереду, себто внизу – весна, якої з кожною сотнею метрів робиться все більше, й ось вона вже дихає з лискучих каменів на старій військовій дорозі, а потім нагадує про себе запахом нагрітого ялівцю. Камені, ялівець, а також і жереп, і потім нова, вже цьогорічна трава. За тиждень-другий, згідно з усіма святоюрськими приписами, сюди мали би прийти пастирі з отарами. Але вони не прийдуть, бо на полонину Дзиндзул вони не приходять ніколи. І з цієї причини трава на ній, певно, найсолодша.

Ми залишимо праворуч на схилі, метрів за двісті, карячкувату споруду недобудованого трампліну, що її Карл-Йозеф Цумбруннен запише в пам’яті як об’єкт для майбутнього мазохістичного альбому: поржавілі й через один повиламувані східці на естакаду і жолоб для спуску з цілковито знищеним покриттям.

Нижче почнеться праліс, тобто не саджений людською рукою, а самим Антидухом сіяний ліс. Тобто жоден Карл-Йозеф Цумбруннен-старший, цісарський заслужений лісівник, до цього стосунку не мав, але зумів підглянути за Антидухом (природою?), як слід садити дерева в цій країні.

На рівні пралісу, куди, ніби у приміщення велетенського вокзалу, заходить через деякий час Карл-Йозеф Цумбруннен-молодший, так от, на рівні пралісу дорога робиться дедалі похилішою, іноді майже рівною, зате сповненою всіляких перешкод: обліплені мухами величезні калабані, повалені дерева, затверділі на камінь глиняні гребені гусеничних слідів (щось тут ще робилося минулого літа, чи як?), згодом і сам застряглий без надії на повернення трактор – от якби протягом літа він заріс травою, ліанами, квітами, то вийшло б непогане фото для кічової поштівки! – потім звідкись виникають колючі дроти, рештки стовпів, позеленілі шлаґбауми, фанерні щити з попереджувальною заборонною символікою, але тут лише ми, а ніякий не шпигун-фотограф, маємо право здогадуватися про недалеку присутність покинутих ракетних шахт, про їхні пропахлі грибами, сечею й цілковитою таємністю колодязі, про випотрошені пульти і розбиті на самому дні пляшки з-під пива.

Але не тільки це: тут, зовсім поруч, є ще одна підземна мережа, свого часу не менш таємна: бункери. Останній з них було засипано гранатами десь на початку п’ятдесятих, і ніхто не вийшов назовні. Зрештою, версія з гранатами значно шляхетніша від тієї, з нервово-паралітичним газом.

А тоді на нашому з Цумбрунненом шляху виникне ще один рудимент – залізнична колія, точніше її абсурдний відтинок, обрубок, нізвідки внікуди, без початку і кінця, якраз придатний для гадюк, що вперше виповзають на шпали 7 квітня вдень, а потім живуть між ними до глибокої осені. Карл-Йозеф нічого не знає про цей зміїний звичай, тому зараз він ризикує, ступивши на ті самі шпали й нічого не бачачи під ногами. Проте цього разу йому проститься як іноземному гостеві, тож він без ушкоджень пройде над невидимими плазунами, випадково ставлячи ступні саме куди слід й особливо не прислухаючись до невдоволеного сичання знизу.

Цей залізничний рудимент, як і все інше в лісі, тепер належить Варцабичеві, але ніхто не скаже, навіщо він йому. Може, просто так?

Колія закінчиться, врізавшись у кам’янистий насип, тож Цумбрунненові доведеться якийсь час продиратися крізь ліщинові зарості, знову шукаючи легковажно полишену лісову дорогу. Якщо б він її знайшов, то вийшов би нею просто на річкову луку, вже цілком придатну для випасу, тобто молоду й зелену, але ще з глибокими слідами недавньої повені, всю в болотяних пастках і з глиною, що чвакає під його добротними грубезними черевиками.

Саме за ними, за цими саламандрівськими черевиками, а ще за особливою незґрабною нетутешністю вони і впізнають його – троє або четверо підлітків у продертих на ліктях старих светрах, фланелевих просторих штанах, заправлених у гумаки по коліна, замурзані і крикливі, вони перетнуть йому шлях, вибігши зі своєї курної халабуди трохи вище над Річкою, вони почнуть з усіх боків до нього чіплятися, далекі діти покараних брахманів з індійськими кульчиками у вухах і в носах, вони благатимуть усіма мовами цього краю (gimme, gimme some money, sir, gimme some candy, some cigarette, gimme your palm, your soul,your body! [2] ) – ну, о’кей, о’кей – не англійською, тут я загнув, але всіма іншими мовами, тобто багатьма словами багатьох мов із санскритом включно. Вони супроводжуватимуть його аж до моста, бо він таки рушить до моста (це там, де закінчується лісова дорога), і він подумає, що за віком вони можуть бути його дітьми, але все одно не дасть їм ані ескудо, тільки п’ять гривень насамкінець.

Коли ж він ступить на міст, вони без жодного зайвого кроку відстануть – адже туди, за міст, їм уже не можна, там заборонений світ – шосейна, вся у вибоїнах, дорога, потойбіч якої провалля, що влітку буйно поростає лопухами, а на дні провалля – десятки старих розбитих автомобілів – це така автомобільна яма, останній світ, десятки кузовів, кабін, іржавих «ролс-ройсів», «мерседесів» та «фольксваґенів», не кажучи про «лади» і «шкоди», і все це теж його, Варцабича, хоч ніхто не знає, навіщо його люди звозять сюди весь цей брухт. Отже, провалля, а відтак, приблизно навпроти моста, від шосейки відгалужується ще одна дорога, точніше шлях, чи навіть Шлях, тобто якась лісорубська стежка, вона петлятиме обіч Потоку вгору за його течією, здіймаючися вище й вище, але нею йти не треба, не треба, не треба, бо там – кінець кінців, 13-й кілометр, глухий кут з останньою на світі кнайпою для тих-таки лісорубів чи сновид.

Отже, підлітки відстають і лишаються на своїй зеленій заплавній смузі. Їм не можна на той бік Річки, але й до лісу їм теж не можна. І так вони тут існують, поміж двома забороненими теренами, на вузесенькій ділянці між страхом учорашнього і страхом прийдешнього.

Щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що в нього буває серце. Усе починалося нічними пробудженнями, коли він раптово опинявся сам на сам із в’язкою чорною пусткою, наполовину занурений у розшарпані рештки сновидінь. Інша половина була цілком свідомою своєї підвішеності в тут-і-тепер, але від того не легшало. Самому собі він вирішив це пояснювати алкоголем. І справді, клята тахікардія відразу давалася взнаки після особливо довготривалих карнавалів і джемів з ходінням на голові та перетасовуванням безодень. Вистачало рішуче стартувати пополудні (два по сто, томатний сік, що-небудь), набрати справжнього розмаху ввечері (oh show me the way to the next whisky bar [3] ) і врешті остаточно застрягнути на першій-ліпшій крапці аж до світанку, з розгону добиваючи залишки в усіх пляшках і розпотрошуючи всі сигаретні пачки (хто біжить по нон-стопах, я?) – так, вистачало вчергове пройти всіма цими нон-стоп етапами, як наступного дня із залізною неминучістю поверталося воно. Хтось бачив, як одного разу він знепритомнів у кав’ярні, як сигарета впала у філіжанку з кавою, як зі скреготом – металевою ніжкою по ковзькій підлозі – від’їхав убік стілець. Сам він цього не бачив, провалившися на кілька хвилин у самоту та ізоляцію, на дно суцільного тьмяніючого рябіння й монотонного дзвону (невже й там буде так само, думав він потім, невже лише тьмяніюче рябіння і монотонний дзвін?). Так, тоді це стало очевидним, ніби піт, що залив його, як тільки попустило.