Але й це не він, перепрошую.

Насправді слід було би піти від інакшого – і хай він виявиться якимось блідим до прозорості хворобливим підлітком, окулярником з комплексами шкільного відмінника-вундеркінда, злим комп’ютерним генієм, віртуозом-гакером, астматиком в інвалідному кріслі-каталці, забризканим зеленою слиною маньяком-винахідником чи злим цирковим ліліпутом з бородою по коліна! Або хай виявиться жінкою, дамою, хвойдою, відьмою, старезною гачкодзьобою курвою, що здатна перетворюватись у дивно-звабливу панночку, а та у вовчицю, ворону, змію, мрію?

Варіантів є безліч, однак нічого цього не буде, бо Варцабич Илько, власник і спонсор, не вийде, не з’явиться, не ощасливить, і тоді, так само незручно попереминавшись на веранді, чи то пак у вітальні, а може, й у камінній залі, вся вісімка врешті розлізеться по відведених їм поверхах і кімнатах, лишивши назавтра процедуру знайомлення, зближення та всілякі топографічні виправи.

Будинок, до якого всіх їх занесло цієї ночі, від недавнього часу носив назву «Корчма «На Місяці» – саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося. Звичайно, тут не могло обійтися без передісторії, а навіть і цілих трьох передісторій, кожна з яких вимагає особливої пильності.

Усе починається безнадійно спазматичною атакою сірих і завошивлених піхотинців, що їм наказано будь-що-будь скинути супротивника з хребта і захопити контроль над стратегічно важливою полониною Дзиндзул. Це, здається, 1915 рік, і кожна розроблена у верхах бойова операція має відчутний присмак авантюризму та безпорадності. Саме тому майже всі вони гинуть на підступах до ворожих позицій, методично розстрілювані згори шрапнеллю, а їхні тіла безглуздо котяться полонинськими схилами вниз. Саме там, у липкій від крові траві, лежить, уже провалюючись у коридори темряви і зле позіхаючи, один із них – сіроокий доброволець з незакінченою університетською освітою. Його останнім атеїстичним видінням у дедалі скляніючих очах є, крім подертого на шматки неба, постать Ангела Циклонів – того, що зганяє докупи і знову розганяє хмари над цим проклятим місцем. Сіроокий піхотинець, щоправда, вже не бачить, запавши у пустку, як ця зіткана з ефіру постать урешті схиляється над ним.

Минає лише десяток років – і майже все повторюється: лежачи горілиць у тій самій переповненій старими гільзами траві, молоде світило варшавської метеорологічної школи дивиться, як і тоді, в розірвані небеса, аж поки та сама ангельська долоня не закриває ті самі сірого кольору очі. Уві сні він бачить свою мету.

Ніколи не приходьте туди, де ви одного разу вмирали.

Наступні роки пролітають під знаком боротьби за втілення. Безконечні засідання вчених рад, полум’яні доповіді та рапорти, переїзди з конференції на конференцію, звернення до академіків, виснажливі перегляди кошторису, збирання підписів під рекомендаційними листами зі Стокгольма, Парижа й Лондона і насамкінець – конфіденційна авдієнція в надзвичайно високопоставленого державного мужа. Усе це так чи інакше спричинилося до остаточного позитивного рішення; таким чином, однієї з весен справді почалася будова, дерево, камінь і метал возили до підніжжя спеціально збудованим і пущеним від колії через ліс залізничним відгалуженням, проте на останньому етапі, коли схил робився надто стрімким, залишалися вже тільки гуцулики, фантастична тяглова сила, до смерті витривалі й невибагливі конячки, що ними все необхідне, як і все зайве, достачалось аж на хребет. Безумовним порятунком кошторису була сміховинно дешева робоча сила: тутешні чоловіки продавалися так само безрозсудливо і легко, як продаватимуться їхні нащадки на східноєвропейських ринках через сім десятків років. Отже, ціною ненастанно ляскучих батогів, гранично напнутих жил і кількох принагідних смертей від травматизму та горілки, а також безлічі будівельних махінацій і трьох-чотирьох авантюрних компромісів, усе врешті здійснилося: зали і кімнати, кабінети, півкругла вежа зі спостережними пунктами, лабораторії, радіовузол, автономна електростанція та опалювальна система з гарячою водою у ваннах, пральнях і душових, а далі вже й зовсім омріяне: бібліотека, танцювальний салон з грамофонами й музичними автоматами, більярдна, зимовий сад філодендронів, кіноклуб і маленька картинна галерея з непоганими копіями пізньоромантичних альпійських пейзажів. Усе разом називалося метеостанцією – і саме сюди в’їхав на початку певного літа той самий сіроокий ентузіаст, а слідом за ним і вся безвідмовна залога спостерігачів за циклонами. Не обійшлося без дружин, дітей та кількох служниць. Життя на хребті мусило здаватися нормальним, нічим не відрізняючись від варшавського, краківського чи навіть і львівського.

Проте життя на хребті виявилося передусім вітряним і не один з них позбувся віднесеного у замежні трансильванські безодні капелюха, прогулюючись колишньою військовою дорогою. Цікаво, що лише їхньому молодому шефові вдавалося час від часу підбирати ті самі гільзи, поржавілі шоломи і прострелені напівзітлілі кашкети – він, що називається, знав місця. Його дружина натомість була неперевершеною у збиранні квітів і лікарських рослин, тож усе це згодом накопичувалося в численних гербаріях. Тут іще можна приплести щонедільну ідилію з двійком голосних дітей та служницею, котра ледве встигала добігати слідом за всіма, несучи спеціального пікнікового кошика з молоком і бісквітами, але я не певен, чи в них уже були діти. Зате я певен в іншому: їх мусили супроводити пташині крики, щоразу відношувані, як і капелюхи чи зірвані жіночі хустки й шалики, все туди ж – у трансильванському напрямі.

Зрештою, чи крики були тільки пташиними?

Я так само певен, що того першого літа він був цілком щасливий – жити на одній зі світових вершин, бачити, якою насправді велетенською буває ця країна – гори, спостерігати за небом і пересуванням туманів, провадити деталізовані записи й розрахунки, слухати, як накочують громи, як хмарні масиви набрякають градом, передбачати, як упродовж одного й того ж серпневого дня погода зміниться вісім разів і всі чотири пори року являть себе в дещо плутаному порядку: літо, зима, осінь, весна. Це було і виконанням обов’язку, і втіленням помисленого, і здійсненням сну водночас. Чи не забагато як на одного піхотинця?

Тим часом уже на початку наступної весни довелося виконувати деякі не відбиті у кошторисах домовленості. Адже здійснення настільки дорогих сновидінь не могло б відбутися без суттєвої підтримки котрогось із наймогутніших світових партнерів, про що, власне, і йшлося майже прямим текстом під час тієї конфіденційної зустрічі сіроокого ідеаліста з високим державним діячем. Незадовго після неї місцевість було неофіційно відвідано цілком відповідальним представником уряду Об’єднаного Королівства (далі – ПУОК) у супроводі кількох непогано як на квітень засмаглих експертів. Через тиждень, повечерявши на певній захованій від сторонніх поглядів чортопільській віллі, лискучий ПУОК вкотре занурив кінчик сигари у келих із коньяком і зробивши останню павзу на пахке димопускання, сказав до завмерлих у трепеті варшавських стратегів щось на кшталт Well, you have convinced me, gentlemen [1] , після чого підписав усі відповідні протоколи.

Таким чином, уже до літа наївне товариство синоптиків було не те щоби брутально, але досить владно посунуте набік у своїй високогірній резиденції. Приміщень зробилось удвічі менше, а мешканців удвічі більше, причому ці нові мешканці принесли зі собою не тільки модерніше радіоустаткування, тренажери, безліч сейфів, замків, учбових макетів, боєприпасів та інакших книжок (переважно підручників з шифрування й російської мови, яку вони цілком щиро вважали мовою місцевих Ruthenians) – вони принесли також дещо інше, що можна було б назвати атмосферою. То був передусім неспокій, задушлива конспіративна резонність, що легко переходила у наказову знервованість. Усю залогу вкупі з челяддю було відразу змушено до підписання певних імперативних зобов’язань. Потім відбувся достатньо суворий поділ територій, унаслідок якого метеостанція позбулася кількох ключових функціональних вузлів, з вежею включно. На своїх ранкових пробіжках уздовж хребта вони скандували якісь нерозбірливі войовничі гасла, а половину танцювального салону забрали під гімнастичний клас. Робилось ясно як Божий день, що світ рухається до чогось дуже поганого і в ньому щохвилини можуть початися всілякі жахи.