— Що ти робив, Нагго? — спитала вона.

Я навпомацки забрався на своє місце і тільки тоді відчув, що руки в мене дрібно тремтять і дихання важке переривчасте. Зовсім відвик, подумав я і відразу ж заснув.

Цієї ночі мені не снилось нічого. Прокинувся я, як завжди, від прямого проміння, що било в обличчя. Позіхнув, потягся і сів. Дінн був на тому ж місці й байдужі дивився на мене. Так я й знав, так і повинно було статися. Я привітався, як звичайно:

— Доброго ранку, Дінне!

— Доброго ранку, Нагго, — відповів він. — Навіщо ти розбив мене вчора?

Я не спромігся на відповідь.

— Зіграймо в покі-покі, — запропонував я потім.

— Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.

Я пояснив йому.

І ми почали грати в покі-покі.

8

— Нагго, — сказав мені якось Дінн. — Сьогодні ми вийдемо з корабля.

— Я побачу Атлантиду? — вихопилося в мене.

— Ти побачиш космос.

Це здивувало мене. Адже я добре пам’ятав, що зовні було плато ойкоків. Аби тільки вибратися з лабіринту, а там я знайду дорогу.

— Візьми з собою більше м’яса та коржів, — звелів я Аолі.

— Аола залишиться тут, — сказав Дінн.

Він воліє мати заложницю. Він знає, що я не втечу без Аоли. Я розсердився:

— Ти недовірливий, Дінне. Я обіцяю, що не робитиму ніяких спроб утекти. І нехай Аола йде з нами.

— Я не хочу, — сказала вона.

— Не будь дурною, — шепнув я їй. — Може, втечемо.

— Ні. Адже Дінн сказав, що там — космос.

— Ну, то подивимось, що це таке. — Мій голос зривався, я насилу стримував лють, так мене дратувала її впертість.

— Мені здається, я колись бачила його. Нічого особливого.

«Вона марить, — вирішив я, — їй знову погіршало».

— Гаразд, залишайся, — мовив я з жалем.

Довелося йти удвох з Дінном.

Дорога виявилась недовгою. Перед виходом назовні Дінн звелів мені влізти у прозору кулю, закрив її щільно, без помітних зусиль підняв своїми тонкими ручками й через отвір виніс у космос.

Переді мною було чорне небо — чуже, незнайоме, сіяне скам’янілими зірками. Воно було скрізь, і тільки за моєю спиною тьмяно сріблилася стіна — гора Дінна. Я впізнав гору, впізнав отвір у ній, та не було ні долини, ні далеких гір, ані самої Землі. Я бачив, де кінчається гора, а далі були знову зорі. Землі не було. Я стояв, принишклий, мовчазний. Дінн був поруч.

Ми попливли спочатку трохи вбік від гори, потім обігнули гору навколо. Всюди були тільки морок і зорі.

— Земля — там, — вказав Дінн туди, де рідшали зорі: голос його виразно було чути з непрозорого кружальця в мене під ногами.

— Далеко?

— Та вже як для кого, — ухильно відповів він.

— Якби я йшов весь час, коли не сплю.

— Тоді — дуже далеко. Тобі не вистачило б життя, життя всіх твоїх одноплемінників на додачу.

Космос приголомшив мене. Він був на боці Дінна. Я зрозумів, що, коли навіть уб’ю Дінна, переможцем все одно залишиться він.

Мені захотілося повернутись на корабель. Тут я був порошинкою, непомітною й безпорадною. А я не хотів бути порошинкою. Я хотів вірити, що є сенс у моєму житті, моїй боротьбі, в моєму чистому коханні до Аоли, в моїй відданості їй. Тут же масштаби змінювалися; щастя виявлялося вигадкою, а спогади про нього породжували думки про трагізм і приреченість.

— Як там наша Аола? Мабуть, скучила за нами, — сказав я.

Дінн зрозумів і мовчки спрямував кулю до входу. Ми йшли вже темними коридорами, коли я спитав:

— Ти міг би відшукати шлях до Землі?

— Звичайно. Потрібні були б складні, копіткі розрахунки. Але це річ здійсненна.

— Так повернімося, Дінне… — Уперше я сказав йому це легко, не благаючи й не погрожуючи. Просто запропонував: «повернімося», як удома звертався було до друзів. Мені здалося, космос зблизив нас, зробив наші відносини простими, щирими. От я й звернувся до нього, мов до свого приятеля. Та, певно, він того не відчув, бо його відповідь була, як завжди, суха й лаконічна.

— Ні.

Сила засліплює, думав я, а той, хто просить, має бути мудрим.

Коли ми увійшли до залу, Аола підбігла до мене й спитала:

— Чого ти плачеш, Нагго?

Я стояв посеред цього маленького штучного світу, зіставляв його з космосом і з Атлантидою. Дінн підійшов до мене.

— Я повернув би тебе на Землю, але це неможливо, бо сам поспішаю на свою планету. Я теж безнадійно хворий і теж умираю, а мені ще треба донести естафету.

Признання Дінна, висловлене із звичайною для нього холодною байдужістю, прозвучало дуже трагічно.