Димчаста світна куля висіла над самісінькою підлогою. Усе навколо було забарвлено в мертвотні синюваті тони.

Я придивився. З глибини кулі, спалахуючи, випливали різноколірні іскри; там наче блукали вогники, сама куля скидалася на хмару, що весь час клубочилась. А в цій тут і там темніли нерухомі якісь зловісні брудно-бурі плями. Їх було чимало, і що пильніше я вдивлявся, то більше помічав.

— Кепські твої справи, Дінне, — пробурмотів я.

— Так.

— Ти пробував лікуватись?

— Безнадійно.

— А якщо вирізати уражені місця?

— Справа не в окремих ділянках. Розкладається все тіло.

— Але там, де хвороба виражена яскравіше…

— Скоро таким буде все.

Я ж кажу: Дінн був не просто істотою — це був згусток волі.

— Ти встигнеш долетіти до своїх? — спитав я.

— Певно, ні.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Ще не знаю.

— Ти міг би все точно розрахувати.

— Я б розрахував, але хвороба розвивається стрибками.

Я подумав, що й сам у його становищі не знав би, що Діяти. Найпростіше — звіритись на час і долю. Мабуть, це його влаштовувало. Адже з кожною секундою він був ближче додому.

— Тебе чекають удома?

— Ні…

Він був ще самотніший, ніж я.

12

І останнє, про що я хотів би ще розповісти, — про Аолу.

Це найважче. Адже я любив її, навіть коли зрозумів, що то не вона, що то іграшка Дінна. Спочатку мені моторошно було думати, що в неї та сама природа, та сама внутрішня будова, що й у мого потворного друга. Та що я міг поробити? Адже та, далека, справжня Аола давно померла, і я вже погано її пам’ятав, бо звик до цієї, яка була, по суті, матеріалізованим спогадом про ту.

Хвороба її не торкнулась. І роки не зістарили. Завжди вона лишалась однаковою: юною, вродливою, як того вечора, коли я прощався з нею перед походом. Як вона була схожа на колишню Аолу! Настільки схожа, що не раз мене охоплював розпач. Я знав істину, та серце її не приймало, бо воно любило, любило навіть тепер, і погасити це почуття було мені не під силу.

Дінн поставив собі честолюбну мету: зробити так, щоб його іграшка нічим не відрізнялась від оригіналу. Зовнішність він створив одразу, а от внутрішній світ, психологія — це давалося йому нелегко.

Я допомагав Дінну, як міг. Пригадував для нього найдрібніші рисочки Аолиної вдачі й відновлював їх з ювелірною точністю. І, коли дії її ставали свідомішими і якийсь новий штришок нагадував мені ту Аолу, я, всупереч істині, вважав, бувало, що Дінн просто жартує, що Аола — справжня і незабаром мій друг повністю відновить її розум. Правда, я відразу ж гнав од себе ці думки, але допомагав Дінну з іще більшим завзяттям.

Аоло, моя маленька, люба Аоло!..

Тепер, коли жити мені лишилось кілька хвилин, я думаю тільки про тебе. Я пригадую весну на батьківщині, Гіркий запах бруньок, і небо над Альгрендогром, біле від сонця, а ти — поруч: «Нагго, Нагго, ти незграбний, наче пута. Чому ти не приніс мені з Альгрендогру квітку кохання? Я хочу приворожити нею твоє серце…»

Очі твої затулили собою цілий світ, і губи стиха шепочуть: «Ти мене справді кохаєш, Нагго?..»

І в сріблястій росі твій слід темніє, мов нефритове намисто, і голубі обриви вторять:

Вже не буде, не буде вороття їм —

Цій годині, цій миті, цьому щастю…

А потім — дивний погляд і: «Чому в тебе з очей тече рідина, Нагго?»

«Чому ти мене гладиш, любий?»

Це були гіркі хвилини. Це був експеримент. Він удався Дінну блискуче.

Його остання перемога, і моє недовге щастя.

Якось Аола перестала говорити мені про кохання. Я не надав цьому значення: за її словами про кохання завжди ховалась порожнеча. Але згодом я відчув в Аолі якусь невловну зміну. Спочатку — в погляді. Я не відразу збагнув, у чім річ.

— Нагго, ти згадуватимеш мене, коли повернешся на Землю? — спитала вона.

Повернешся на землю!.. Як давно я мріяв про це.

— Якщо ми повернемось, то тільки разом!

— Ні… — Вона похитала головою, і я вперше побачив, як загострились риси її обличчя. — Нагго, я ніколи не бачила, як ти повертаєшся з полювання, — сказала вона. — Це, мабуть, гарно?

Я кивнув.

— Розкажи мені про це.

Я розгубився. Не знав, що розповідати.

— Коли я повертався з лісу, — сказав я, — то завжди наспівував пісеньку про кульгавого пута. І серце моє співало, бо вдома мене чекала одна дівчина… Її теж звали Аолою…

— Чого ж ти замовк, любий? Розповідай. Це так цікаво…

— Ти не здумай чогось там. Тебе я люблю дужче.

— Ну навіщо ти так говориш, Нагго? Адже вона, напевно, була дуже гарна?

— Т-так… — насилу вимовив я.

— І ти дуже кохав її?