— Ганьба! Ганьба, що тобі довелося зрозуміти це в такому юному віці, — мовив Садор.

А тоді, спостерігши дивний вираз на обличчі Туріна, додав:

— Що ж ти тепер розумієш?

— Розумію, чому моя мати відсилає мене геть, — відповів Турін, і в очах його зблиснули сльози.

— Ах! — видихнув Садор.

А сам до себе пробурмотів:

— Тільки навіщо було так довго чекати?

Тоді, повернувшись до Туріна, сказав:

— Це, як мені здається, не привід для сліз. Але тобі не годиться виказувати вголос материні поради ні Лабадалові, ні будь-кому іншому. Бо нині всі стіни та загорожі мають вуха, і вуха ті ростуть на недобрих головах.

— Треба ж мені розмовляти бодай із кимось! — заперечив Турін. — Я завжди ділився з тобою. І не хочу тебе покидати, Лабадале. І не хочу покидати цей дім і мою матір.

— Якщо залишишся, — сказав Садор, — то невдовзі Дім Гадора зникне з лиця Арди навіки, і тепер ти, думаю, це розумієш. Лабадал не хоче розлучатися з Туріном, але Садор, прислужник Гуріна, буде щасливий, коли син його повелителя стане недосяжним для східнян. Ну-ну, тут нічим не зарадиш. Треба прощатися. То як, візьмеш на прощання в дарунок мій ніж?

— Ні! — відповів Турін. — Мати каже: я йду до ельфів, до Короля Доріату. Там, напевно, зможу дістати багато таких речей, а от прислати тобі, Лабадале, бодай одну з них у подарунок навряд чи вдасться. Тоді я буду далеко-далеко звідси, один-одинокий.

Потому Турін заплакав, але Садор звернувся до нього, кажучи:

— Заспокойся ж! Куди подівся Гурінів син? Ще зовсім недавно я чув од нього такі слова: «Тільки-но доросту, піду в солдати до короля ельфів».

Турін утер сльози і мовив:

— Нехай так! Якщо ці слова належали синові Гуріна, то він мусить дотримати їх і піти. Однак говорити, що зробиш те або те — це одна річ, виконувати ж обіцяне — цілком інша. Тепер я не хочу в солдати. Тож надалі добре думатиму, перш ніж казати що-небудь.

— Так буде і справді найкраще, — мовив Садор. — Більшість людей вчиться цього, та навчається — мало. Облишмо у спокої прийдешнє. Досить нам і турбот сьогодення.

Невдовзі Туріна підготували до подорожі, він попрощався з матір'ю і потай відбув із двома супутниками. Коли ті попросили Туріна озирнутися на батьковий дім, мука прощання розітнула його душу, мов гострий меч, і він скрикнув:

— Морвен, Морвен, коли я знову побачу тебе?

А Морвен, стоячи на порозі, почула відлуння того крику поміж зарослих лісами пагорбів і так сильно стиснула дверну опору, що поранила собі пальці. Так Турін страждав уперше.

На початку року, наступного після відходу Туріна, Морвен породила дитину і назвала її Ніенор, що означає «скорботна»; на ту пору Турін уже встиг зайти ген-ген далеко. Довга та сутужна випала йому путь, бо влада Морґота сягала далеко за межі його володінь. Однак Ґетрон і Ґрітнір, провідники Туріна, були юнаками в епоху Гадора і, хоча вже зістарилися, не втратили ні хоробрості, ні доброго знання тих земель, адже часто подорожували Белеріандом у колишні часи. Тож завдяки мужності й сприянню долі вони перетнули Тінисті Гори, спустились у Долину Сіріону, ввійшли в Бретілський Ліс і нарешті, потомлені та виснажені, дісталися кордонів Доріату. Але вже там збилися з дороги, заблукали в лабіринтах Королеви і нипали в непролазних хащах, аж доки закінчилися харчі. Тоді з півночі прийшла холодна зима і коло подорожніх майнула тінь смерті, однак доля готувала Турінові страшніше майбутнє, ніж голодну смерть. Уже в цілковитому розпачі, вони почули звуки ріжка. У тій місцині саме полював Белеґ Міцнолукий. який мешкав на узграниччі Доріату і був найвидатнішим лісничим тих днів. Зачувши крики, він підійшов до заблукалих, нагодував і напоїв їх, а дізнавшись, хто вони та звідкіля, пройнявся подивом і жалем. Белеґ дуже вподобав Туріна, бо той перебрав материну красу, мав батькові очі, а ще був міцний і сильний.

— Якого благодіяння ти чекаєш од Короля Тінґола? — запитав Белеґ у хлопчика.

— Я стану одним із його лицарів, виступлю проти Морґота і помщуся за батька. — відказав Турін.

— Так, напевно, і станеться, коли роки збільшать тебе, — мовив Белеґ. — Бо хоча ти й малий, проте маєш усі риси звитяжця, гідного називатися сином Гуріна Незламного, якщо таке можна припустити.

Скрізь в ельфійських краях ім'я Гуріна було у великій пошані. Тому-то Белеґ радо взявся провести мандрівників і доправив їх до помешкання, де на той час жив разом із іншими мисливцями, і там вони оселилися, чекаючи, коли з Менеґрота повернеться посланець. А коли надійшла звістка, що Тінґол і Меліан приймуть сина Гуріна та його охоронців, Белеґ провів їх таємними ходами до Таємничого Королівства.

Отак Турін дістався величного мосту над Есґалдуіном і ввійшов у браму Тінґолових чертогів, і по-дитячому задивлявся на дива Менеґрота, яких жодна смертна людина, крім Берена, ніколи до того не бачила. Потому Ґетрон переказав Тінґолові та Меліан послання від Морвен, і Король радо прийняв прибульців, і посадовив Туріна собі на коліно, бодай так пошановуючи Гуріна, наймогутнішого з-поміж людей, і Берена, його родича. Ті ж, хто бачив це, зачудувалися, бо знали, що то знак усиновлення і що Турін однині — прийомний син Тінґола. Бо ні до того, ні після жоден король, а тим паче ельфійський володар, не чинив нічого подібного для людини. Тоді Тінґол мовив до Туріна:

— Тут, сину Гуріна, будеш ти як удома; й цілісіньке життя вважатимешся моїм сином, хоч і народився ти людиною. І здобудеш мудрості понад мислиму для смертної людини міру, а в руки тобі буде вкладено ельфійську зброю. Настане колись твій час, і ти повернеш собі батькові землі в Гітлумі, та доти живи з нами в любові.

Так розпочалося для Туріна гостювання в Доріаті. Його охоронці, Ґетрон і Ґрітнір, певний час трималися поруч нього, хоч і прагнули знову повернутися до їхньої володарки в Дор-ломін. Але старість і хворість не дозволили Ґрітнірові здійснити бажане, тож він зоставався біля Туріна до самої своєї смерті. Тим часом Ґетрон рушив у путь, і Тінґол вислав із ним провідників і охоронців, котрі мали передати Морвен його послання. Урешті-решт, гурт подорожніх дістався дому Гуріна, і коли Морвен довідалася, що Туріна з почестями прийняли в чертогах Тінґола, то горе її бодай трохи просвітліло. Крім того, ельфи принесли їй багаті дарунки та настанову від Меліан — повертатися з посланцями Тінґола в Доріат. Бо Меліан була мудра і завбачлива, тож сподівалася відвернути лихо, яке замислив Морґот. Але Морвен не захотіла покидати рідного дому, адже серце її не змінилось і не зменшилася гординя; та й Ніенор була ще немовлям. Отож, вона відпустила ельфів Доріату з подякою та віддала їм у дарунок останній шматочок золота, щоби приховати свою бідність, а ще попросила повернути Тінґолові Шолом Гадора. Щодо Туріна, то він із нетерпінням очікував повернення вісників Тінґола. Коли ж ті прийшли без Морвен, хлопчик помчав у ліс і розридався, бо знав про настанову Меліан і сподівався, що мати зважить на неї. Отак Турін страждав удруге. А Меліан. слухаючи, що відповіла Морвен, страшенно жалкувала. Вона-бо розуміла наміри володарки Дор-ломіну, але також розуміла і те, що завбаченої долі вже ледве чи вдасться уникнути.