Андроґ, почувши прокляття, дуже злякався; і хоча неохоче, проте зламав і лук, і стріли та склав їх у ногах загиблого гнома. Та виходячи зі світлиці, люто зиркнув на М^iма і пробурмотів:

— Кажуть, прокляття гнома завжди справджується; але і прокляття людини також може досягнути мети. Нехай же він помре з дротиком у горлі!

Тієї ночі вони полягали в залі, та спали неспокійним сном через голосіння М^iма та Ібуна, його другого сина. Коли воно стихло, розбійники сказати не могли; та прокинувшись, не застали гномів, а вхід до світлиці був завалений каменем. День знову видався ясним, і в ранішньому сонячному світлі розбійники помились у ставку та приготували їжу, як змогли; і коли вони сіли снідати, перед ними з'явився М^iм.

Він уклонився Турінові.

— Мій син загинув, і годі з цим, — сказав. — Він лежить разом із праотцями. А живим годиться повертатися до життя, яке нам відпущено, хоча дні ці можуть бути недовгими. Чи оселя М^iма задовольняє тебе? Викуп заплачено і прийнято?

— Так, — сказав Турін.

— Тоді все в цій оселі — ваше, щоби ви могли належно облаштуватися, — все, крім єдиного: зачинений покій не повинен відчиняти ніхто, опріч мене.

— Ми вислухали тебе, — сказав Турін. — Щодо нашого життя тут, то воно безпечне або принаймні здається таким; однак нам усе одно будуть потрібні їжа й інші речі. Як же ми виходитимемо — точніше, як будемо повертатися?

М^iм зареготав на все горло і цим занепокоїв людей.

— Боїтеся, що прийшли за павуком у самісіньке осердя його павутини? — запитав він. — Ні, М^iм не їсть людей. Павукові стане зле від трьох ос одразу. Бачите, ви озброєні, а я стою тут голіруч. Ні, ми з вами мусимо ділитися: домівкою, харчем, вогнем та іншими зручностями, можливо. Оселю, думаю, ви охоронятимете і берегтимете в таємниці заради власного добра, навіть коли знатимете шляхи до виходу та входу. З часом ви їх таки вивчите. А до того, якщо кудись виходитимете, вас провадитиме М^iм або Ібун, його син; один із нас ходитиме за вами всюди і повертатиметься разом із вами — або чекатиме в певному місці, яке ви знатимете і зможете найти без провідника. Гадаю, те місце буде щоразу ближче і ближче біля дому.

Турін пристав на це і подякував М^iмові, а більшість його людей зраділа; бо у світлі вранішнього сонця, в розпал літа, ця оселя здавалася прегарним місцем для життя. Лише Андроґ був невдоволений.

— Що швидше ми навчимося самі виходити і повертатися, то краще для нас, — сказав він. — Ніколи ще ми не брали полоненого, котрий брався би верховодити нашими вилазками.

Того дня вони відпочивали, чистили зброю та латали одіж; бо мали їжі ще на добу чи дві, та й М^iм додав трохи своєї. А ще позичив їм три казани для приготування їжі, позичив і паливо; а ще приніс мішок.

— Сміття, — сказав він. — Не варте, щоби його красти. Саме лишень дике коріння.

Та коли ті корінці вимили, вони виявилися білими та з м'ясистою шкіркою, а звареними були цілком придатні для їжі та чимось нагадували хліб. Це потішило розбійників, адже вони рідко споживали хліб — тільки тоді, коли вдавалося його вкрасти.

— Лісові ельфи про ці корінці не знають; сірі ельфи не знайшли їх; а ті гордії, котрі прийшли з-за Моря, надто пихаті, щоби копати, — мовив М^iм.

— Як звуться ці корінці? — запитав Турін.

М^iм подивився на нього скоса.

— Вони мають назву тільки мовою гномів, якої ми не навчаємо, — сказав він. — А ще ми не вчимо людей шукати їх, бо люди жадібні та марнотратні й не зупиняться, доки не знищать усі рослини; тож добре, що зараз вони, блукаючи в нетрях, проходять повз них.

Більше ви від мене не дізнаєтесь. Але можете користати з моєї щедрості, поки говоритимете чесно та не будете шпигувати чи красти.

Тоді він знову розсміявся на все горло.

— Ті корінці дуже цінні, — сказав він. — Голодної зими навіть цінніші за золото, адже їх можна запасати — так, як білки запасають горіхи, — і ми вже почали робити припаси з першого врожаю. Та ви дурні, якщо думаєте, що я би не розлучився з одним невеликим клунком заради порятунку власного життя.

— Я зрозумів, — сказав Улрад, який і заглядав у мішок, коли спіймали М^iма. — Та все ж ти не розлучився, і твої слова змушують мене ще більше дивуватися.

М^iм повернувся і поглянув на нього похмуро.

— Ти один із тих дурнів, чиєї загибелі взимку весна не оплакує, — сказав він йому. — Я дав слово, тому мусив повернутися, бажав я цього чи ні, з мішком чи без нього, хай би що думала нестримана віроломна людина! Та я не терплю, коли у мене силоміць відбирають мою власність, хай це був би лише ремінець для взуття. Думаєш, я не пам'ятаю, що саме твої руки були серед тих, котрі зв'язали мене і тримали так довго, щоби я вже не зміг ані слова сказати синові? Кожного разу, коли розподілятиму земляний хліб із комори, тебе не враховуватиму, тож якщо їстимеш його, то лишень завдяки щедрості твоїх побратимів, а не моїй.

Тоді М^iм пішов геть; а Улрад, який виявив легкодухість перед його гнівом, промовив йому в спину:

— Високі слова! Та старий шахрай тримає в мішку і щось інше, подібної форми, однак твердіше та важче.

Напевно, в нетрях, окрім земляного хліба, є ще щось, чого не знайшли ельфи та про що не годиться знати людям!

— Може, й так, — сказав Турін. — Але гном не помилився принаймні в одному — назвавши тебе дурнем. Навіщо висловлювати свої думки? Тиша, коли чесні слова застрягають у горлі, — найкраща допомога для будь-яких намірів.