— Я можу втратити Дейна лише тоді, коли ти розкриєш рота, мамо, і вибовкнеш правду. І тому попереджаю тебе: ти не встигнеш цього зробити, бо я тебе вб’ю.

— Охолонь. Не варто через мене теліпатися на шибениці. Я надійно зберігатиму твою таємницю; я — зацікавлений сторонній спостерігач. Саме так — спостерігач.

— Мамо, але ж чому ти такою стала, чому? Що зробило тебе такою холодною і безсердечною?

Фіона зітхнула.

— Мене зробили такою події, що сталися за багато років до того, як ти народилася, — зворушливо відповіла вона.

Та Меґі відчайдушно замотала головою.

— Ой, ні! Тільки не це! Після того що ти мені сказала? Знову сідаєш на свого улюбленого коника? Цей номер більше не пройде, так і знай! Бо все це — нісенітниця й дурня! Чуєш мене, мамо? Ти купалася в цій ілюзії майже все своє життя, наче муха в сиропі!

Фіона, відчувши щире задоволення, широко всміхнулася.

— Раніше мені здавалося, що краще мати синів, а не доньку, та я помилялася. Ти мені подобаєшся, Меґі, подобаєшся по-особливому, так, як мені ніколи не подобатимуться мої сини. Бо дочка — це рівня, гідний суперник. А сини — ні, скажу тобі відверто. Вони — немов беззахисні ляльки, якими можна легко попихати.

Меґі спантеличено витріщилася на Фіону.

— Яка ж ти безжальна й жорстока… То скажи мені, коли саме ми робимо помилку?

— Коли народжуємося, — відказала Фіона.

Чоловіки тисячами тисяч поверталися з війни додому, змінюючи уніформу хакі та крислаті капелюхи на цивільний одяг. І лейбористський уряд, що й досі був при владі, почав подовгу уважно придивлятися до великих ферм на західних рівнинах та до декотрих ближніх господарств. І в уряді вирішили: несправедливо, коли так багато землі належить одній родині, бо чоловікам, що ризикували життям за Австралію, треба було десь прилаштовуватися, окрім того країна потребувала більш інтенсивного обробляння власних земель. На території завбільшки зі Сполучені Штати Америки проживало шість мільйонів людей, але фактичним власником величезних площ землі була невеличка купка людей. Найбільші господарства підлягали роздрібненню, щоб віддати частину своїх площ ветеранам війни.

Бугела зменшилася зі 150000 акрів до 70000; двоє ветеранів відкусили кожен по 40000 акрів від маєтності Мартіна Кінґа; Рудна Гуніш нараховувала 120000 акрів, тож Росс Макквін втратив 60 000, які відійшли ще двом відставним солдатам. Отак воно сталося. Звісно, уряд компенсував тваринникам втрату земель, хоча суми компенсації були нижчими за ринкову ціну втраченої землі. І це було образливо. Ой, як образливо! Та в Канберрі не сприймали жодного аргументу — такі великі господарства, як Рудна Гуніш та Бугела підлягали роздрібненню. Звісно, людині не треба так багато землі, оскільки в районі Джилі були заможні ферми площею менше за 50000 акрів.

А найбільше боліло й зачіпляло те, що тепер відставники таки будуть вперто й наполегливо працювати на отриманих наділах. Після Першої світової більшість великих ферм теж пройшли через часткове розпаювання, але робилося те недбало, а тваринники-початківці не мали належного досвіду й підготовки. Поступово скватери викупили у розчарованих ветеранів свої ж землі за копійчані ціни. Та цього разу уряд твердо намірився своїм коштом навчати й готувати нових поселенців.

Майже усі скватери були активними членами селянської партії і тому принципово зневажали лейбористів, асоціюючи їх із високооплачуваними робітниками великих міст, профспілками та безпорадними інтелігентами-марксистами. І найгіршим ударом стало для них те, що Клірі, які завжди голосували за лейбористів, не втратили жодного акру з величезної площі, яку займала Дрогеда, бо то була власність Католицької церкви, а власність Церкви, цілком природно, звільнялася від розпаювання. Зойк невдоволення сусідів долетів аж до Канберри, але його проігнорували. Скватерам, які завжди вважали себе найвпливовішою лобістською групою країни, вкрай важко було змиритися з тією думкою, що той, хто володіє державним батогом у Канберрі, має досить широкі повноваження і можливість чинити на свій розсуд. Австралія мала жорстку федеральну систему, і тому уряди штатів фактично стали безправними.

Тому Дрогеда, зберігши чверть мільйона акрів, тепер була схожа на велетня у світі ліліпутів.

Дощі приходили і йшли геть, інколи помірні, інколи надмірні, інколи надто слабкі, але, дякувати Богові, такої страшної засухи більше не було. Поступово поголів’я овець зросло, якість вовни покращилася до рівня, який був перед засухою, але досягалося Це важким наполегливим трудом. Всі кинулися розводити тварин і покращувати породу, це стало найновішим віянням сільськогосподарської моди. Фермери заговорили про господарство Гедеон Ріг побіля Воррена, почали активно конкурувати з її власником, Максом Фолкінером, який на сіднейських великодніх виставках щоразу демонстрував найкращого барана та вівцю. Ціна на вовну поволі поповзла угору, а потім злетіла зі стрімкістю ракети. Європа, Сполучені Штати та Японія спрагло потребувати кожного кілограма тонкої вовни, виробленої Австралією. Інші країни постачали грубішу вовну, яка йшла на грубі тканини, килими та повсть; але тільки з довгої шовковистої вовни австралійських мериносів виробляли матерію таку тонку, що вона прослизала крізь пальці, немов м’якенький батист. А найкращі сорти такої вовни отримували на чорноземних рівнинах північного заходу штату Новий Південний Уельс та південного заходу штату Квінсленд.

Здавалося, що після років поневірянь прийшли часи справедливої винагороди. Прибутки Дрогеди сягнули захмарних вершин: мільйони фунтів щороку. Фіона сиділа за своїм конторським столиком, випромінюючи задоволення, а Боб офіційно найняв на роботу ще двох скотарів. Якби не кролі, то умови ведення господарства взагалі були б ідеальними, але ці маленькі тварини досі були дошкульною напастю.

Немов зненацька на фермі запанувала тиша й благодать. Дротяні сітки не пускали мух до жодної житлової будівлі Дрогеди; тепер усі звикли до їхнього вигляду й дивувалися — як вони досі виживали без цих пристосувань? Неоковирний зовнішній вигляд сіток компенсувався численними благами, наприклад — можливість поїсти на свіжому повітрі на веранді, під розкішною листвою гліциній, коли у приміщенні було надто жарко.

Жабам сітки теж сподобалися. Ці маленькі зелені створіння з тоненьким блискуче-золотистим нальотом на шкірі на своїх лапках із присосками видряпувалися зовнішнім боком сітки і з поважним виглядом непорушно витріщалися на тих, хто вечеряв на веранді. Інколи якась із жабок зненацька стрибала, хапала нічного метелика мало не більшого за неї — і знову завмирала, а з рота в неї стирчав метелик, який відчайдушно борсався. Дейну та Джастині було цікаво фіксувати час, за який жаба повністю проковтне великого метелика, серйозно витріщаючись крізь сітку і потроху заковтуючи комаху. На це йшло багато часу, метелик борсався в неї в роті навіть тоді, коли зовні стирчав лише кінчик крила.