Готель — дуже дорогий та розкішний — розташовувався на площі Омонія. Архієпископ ді Контіні-Верчезе сидів у кріслі біля балкону мовчки і про щось роздумував; коли до номера увійшов єпископ Ральф, він повернув голову і всміхнувся.

— Саме вчасно, Ральфе. Я хотів би помолитися.

— А я гадав, що все владналося. Виникли якісь ускладнення, ваша милість?

— Не те, про що ви подумали. Сьогодні я отримав листа від кардинала Монтеверді, в якому він виклав побажання Його Святості.

Єпископ Ральф відчув, як напружилися і заціпеніли його плечі, як химерно закололо у нього попід вухами.

— Розкажіть мені.

— Як тільки ці перемовини скінчаться — а вони, фактично, вже скінчилися — я маю вирушити до Рима. Там мене мають благословити скуфією кардинала, і я продовжу працювати у Римі під прямим керівництвом Його Святості.

— В той час, як я…

— В той час, як ви станете архієпископом де Брикасаром і повернетеся до Австралії, щоб замістити мене на посаді папського посланця.

Поколювання шкіри навколо вух змінилося раптово спалахнулим темно-червоним рум’янцем; голова гойднулася і пішла обертом. Він, не італієць, матиме честь набути статусу папського посланця! Це нечувано! Може, йому й справді судилося стати кардиналом де Брикасаром!

— Звісно, спочатку ви пройдете курс навчання та інструктаж у Римі. На це піде приблизно півроку, і впродовж цього часу я буду поруч із вами, поступово знайомлячи вас із тими, кого я вважаю своїми друзями. Я хочу, щоб вони краще узнали вас, бо прийде час, Ральфе, коли я пошлю за вами, щоб ви стали моїм помічником у Ватикані.

— Навіть не знаю, як вам віддячити, ваша милість! Ця велика можливість випала мені завдяки вам.

— Дякувати Богові, я достатньо розумний, щоб побачити людину, яка є надто здібною, щоб марнувати свої сили в провінції, Ральфе! А тепер станьмо на коліна й помолімося. Бог милостивий.

Його чотки та молитовник лежали поруч на столі; єпископ Ральф простягнув тремтячу руку за чотками і збив молитовник на підлогу. Той упав і розкрився посередині. Архієпископ, який стояв ближче, підняв молитовник і з цікавістю поглянув на брунатний, тоненький, як тканина, предмет, що колись був трояндою.

— Як дивовижно! Навіщо ви це зберігаєте? Це згадка про вашу домівку, чи, може, про вашу матір?

Очі, які бачили наскрізь кожну хитрість і кожну нещирість, поглянули на Ральфа впритул, і він не встиг приховати ані своїх почуттів, ані побоювання.

— Ні, — скорчив він гримасу. — Мені не потрібен спогад про матір.

— Але, вочевидь, цей предмет має для вас важливе значення, інакше б ви не зберігали його так любовно в найдорожчий для вас книзі. Про що він каже?

— Про любов таку ж чисту, як моя любов до Бога, Вітторіо. І він робить цій книзі лише честь.

— Я так і думав, бо я вас знаю. Але ця любов, вона ставить під загрозу вашу любов до Церкви?

— Ні. Саме заради Церкви я відмовився від неї, саме заради Церкви я завжди від неї відмовлятимуся. Але я залишив це кохання так далеко, що більше ніколи не зможу до нього повернутися.

— Нарешті я зрозумів вашу печаль! Любий Ральфе, це не так погано, як вам здається, правду кажу вам. Ця любов житиме у вас, щоб робити велике добро багатьом людям, і багато людей віддаватимуть вам свою любов. А вона, чия любов зберігається у такій тендітній та крихкій згадці, ніколи не жалкуватиме. Бо ви зберегли свою любов — разом із цією трояндою.

— Я думаю, що вона цього не розуміє.

— Е, ні, розуміє. Якщо ви її так кохали, тоді вона достатньо жіночна, щоб зрозуміти. Інакше ви забули б про неї і давно викинули б оцю реліквію.

— Бували часи, коли лише довгі години, проведені навколішки у молитвах, втримали мене від того, щоб покинути посаду й податися до неї.

Архієпископ підвівся з крісла і став навколішки біля свого друга; цього прекрасного чоловіка він любив так, як мало кого, окрім Бога та Церкви, які для нього були нероздільними.

— Ви не зробите цього, Ральфе, і ви це чудово розумієте. Ви належите Церкві, завжди належали і будете належати. Це ваше істинне покликання. А тепер помолімося, і я додам цю троянду до моїх молитов на всю решту мого життя. На нашому шляху до вічного життя наш любий Бог шле нам багато печалей і багато болю. І ми мусимо навчитися зносити його, так само, як навчилися ви.

Наприкінці серпня Меґі отримала листа від Люка, в якому він сповіщав, що перебуває в шпиталі Таунсвіля з хворобою Вейля, але небезпека минула, і він невдовзі випишеться.