Шрифт:
— Я відправлю тебе до Рима, до кардинала де Брикасара, ти ж його пам’ятаєш?
— Чи пам’ятаю я його? Що за питання, мамо? Та я його й через мільйон років не забуду! Він взірець для наслідування, я вважаю, що саме таким має бути ідеальний священик. Якби я зміг стати таким священиком, як і він, це було б для мене щастя.
— Мало здаватися ідеальним, треба ідеальним бути, — в’їдливо зауважила Меґі. — Але я віддам тебе під його начало, бо знаю, що заради мене він опікуватиметься тобою. Ти зможеш поступити до семінарії у Римі.
— Та невже, мамо? Ти не жартуєш? — Занепокоєння витіснило радість із його обличчя. — А грошей вистачить? Було б набагато дешевше, якби я залишився в Австралії.
— Завдяки кардиналу де Брикасару, мій любий сину, ти ніколи не потерпатимеш від нестачі грошей.
Коли вони опинилися біля будинку-кухні, Меґі підштовхнула Дейна до дверей.
— Піди й про все розкажи дівчатам та місіс Сміт, — сказала вона. — Вони в екстаз впадуть від захвату.
Меґі, повільно, одна за одною, опустила ноги на землю і, важко доплентавшись до великого будинку, зайшла у вітальню, де сиділа Фіона, але — о, диво! — не працювала, а розмовляла з Енн Мюллер за чашкою вечірнього чаю. Коли увійшла Меґі, вони попіднімали голови і з її обличчя побачили, що трапилося щось серйозне.
Вісімнадцять років Мюллери регулярно відвідували Дрогеду і сподівалися, що так воно буде й далі, але минулої осені Людді Мюллер раптово помер, і Меґі відразу ж написала Енн, що та, якщо захоче, може перебиратися до Дрогеди на постійне проживання. Місця багато, для усамітненості можна оселитися в гостьовому будиночку; вона може платити за проживання, якщо гордість не дозволяє жити просто так, хоча, Бог свідок, грошей достатньо для того, що розмістити й тисячу гостей, які постійно проживали б тут. Меґі побачила в цьому шанс віддячити Енн за підтримку в ті самотні роки, коли їй довелося жити в Квінсленді, а Енн побачила в цій пропозиції порятунок. Бо без Людді в Хіммельхосі було страшенно самотньо. Втім, ферму вона продавати не стала, а найняла розпорядника, бо хотіла, щоб після її смерті все успадкувала Джастина.
— Що сталося, Меґі? — спитала Енн.
Меґі важко опустилася у крісло.
— Схоже, мене вразив караючий удар блискавки.
— Що?!
— Виявилося, що ви обидві мали рацію. Ви колись казали, що я його втрачу. Я вам не повірила, бо думала, що зможу перемогти Бога. Бо не народилася ще та жінка, яка впоралася б із Богом. Бо Він — Чоловік.
Фіона налила Меґі чашку чаю.
— На, випий, — сказала вона таким тоном, наче чай мав від-новлювальні властивості бренді.
— І як саме ти його втратила?
— Він збирається стати священиком, — відповіла Меґі, сміючись і плачучи разом.
Енн сперлася на свої палиці, дошкутильгала до Меґі й, незграбно вмостившись на підлокітнику крісла, ніжно погладила її красиве золотаво-руде волосся.
— Отакої! Хоча це не так вже й погано.
— А ти знаєш про Дейна, Енн? — спитала у неї Фіона.
— Завжди знала, — відповіла вона.
Меґі швидко протверезіла.
— Кажеш, не так вже й погано? Та це ж початок кінця, невже ти не розумієш? Відплата. Я вкрала Ральфа у Бога, і відплачую за це моїм сином. Ти сказала мені, мамо, що це крадіжка, хіба ж ти не пам’ятаєш? Мені не хотілося вірити тобі, але ти казала правду, як і завжди.
— Він збирається до Святого Патрика? — спитала Фіона діловитим тоном.
Меґі розсміялася, але цього разу менш химерним сміхом.
— Погано ж ти уявляєш собі відшкодування, яке я маю зробити, мамо. Я пошлю його до Ральфа, ясна річ. Він — наполовину Ральф, тож нехай Ральф і втішається своїм сином. — Вона стенула плечима. — Втім, він мені важливіший за Ральфа, до того ж я знала, що він захоче податися до Рима.
— А ти так і не сказала Ральфу про Дейна? — спитала Енн, бо ця тема ніколи не обговорювалася.
— Ні, й ніколи не скажу. Ніколи!
— Вони такі схожі, він зможе здогадатися.
— Хто, Ральф? Та він ні за що не здогадається! Про це я потурбуюся. Бо посилаю йому свого сина — і не більше. Але я не посилаю йому його сина.
— Побійся ревнощів богів, Меґі, — тихо попередила її Енн. — Може, вони й досі мають на тебе злобу.
— Здається, вони й так зробили мені все погане, що могли, — тужливо відказала Меґі.
Коли Джастина дізналася новину, вона оскаженіла, хоча останні три-чотири роки мала невиразну підозру, що все до того йде.
Для Меґі ця новина стала раптовим ударом грому, але для Джастини — очікуваним крижаним душем.
Джастина була з ним у Сіднеї в школі і як близька товаришка слухала його розповіді про те, про що він не наважувався розказати своїй матері. Дівчина знала: для Дейна його релігія була життєво важливою. І не лише Бог, а й містична значущість католицьких ритуалів. На думку Джастини, Дейн, якби народився у сім’ї протестантів, навернувся б у католицтво, дослухаючись власного внутрішнього голосу, щоб задовольнити якісь одному йому відомі душевні потреби. Аскетичний кальвіністський Бог був не для Дейна. Його Бог зображався в мозаїці, курився в ладані, крився в мереживних золотистих прикрасах, прославлявся в складних музичних творах та чудових латинських речитативах.