Отець Ральф поглянув на свої руки і заблимав очима.

— Ох, Педді, часто життя буває справжнім пеклом! Дякувати Богу, мені забракло мужності і я доторкнувся до нього лише скраєчку.

Педді підвівся, злегка похитуючись.

— Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, і тепер Фіона мені ніколи цього не пробачить.

— Ви можете їй цього не казати, Педді. Навіть мусите не казати. Ніколи. Скажіть їй, що Френк гайнув собі геть із боксерами — і все. Фіона знає, який Френк непосидючий та невгамовний, і повірить вам.

— Але ж я не зможу цього зробити! — охнув із переляку Педді.

— Доведеться. На її долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на її голову ще одне, — заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що відчувала до Френка, тепер віддасть нарешті тобі та тій маленькій дівчинці, яка спить нагорі?»

— Ви й справді так гадаєте, отче?

— Безперечно. Те, що сталося сьогодні ввечері, не мусить мати продовження.

— А як же бути з Меґі? Вона ж все те чула.

— За Меґі не переймайтеся. Я про неї потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозуміла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати її, що коли вона розповість матері про цю сварку, то це лише додасть їй болю. До того ж мені здається, що дівчинка й не розповість матері багато — якщо вже на те пішло. — Він підвівся. — Йдіть спати, Педді. Пам’ятайте, що завтра ви маєте бути в нормі й потурати Мері.

Та Меґі не спала; вона лежала з широко розкритими очима у тьмяному світлі лампи, що горіла біля її ліжка. Священик сів поруч і помітив, що волосся дівчинки й досі заплетене в кіски. Він обережно розв’язав темно-сині стрічки, обережно витягнув їх — і волосся розсипалося на подушці золотавим хвилястим покривалом.

— Френк подався геть, Меґі, — сказав він.

— Я знаю, отче.

— А ти знаєш, чому він це зробив, любенька?

— Бо посварився з татком.

— І що ти збираєшся робити?

— Поїду геть разом із Френком. Бо я йому потрібна.

— Тобі не можна, Меґі.

— Ні, можна. Я збиралася знайти його сьогодні увечері, але мене ноги не тримали, і я боюся темряви. Але вранці я неодмінно подамся його шукати.

— Та ні, Меґі, ти не мусиш цього робити. Розумієш, Френк має розпочати власне життя, і тому для нього настав час піти. Знаю, тобі не хочеться, щоб він ішов, але він вже давно хотів піти. Не будь егоїстичною — ти мусиш дозволити йому жити власним життям. — «Головне — монотонно повторюй, щоб це відклалося в її свідомості», — сказав собі отець Ральф. — Коли ми виростаємо, то, цілком природно, у нас з’являється бажання жити поза межами дому, в якому ми виросли, а Френк — вже доросла людина. У нього має бути власна домівка, власна дружина і власна родина. Ти це розумієш, Меґі? Сварка між Френком і татком виявила бажання твого брата піти. Вона не сталася через те, що вони недолюблювали один одного. А сталася тому, що саме так, здебільшого, молоді хлопці покидають рідну домівку — через сварку, бо вона для них є приводом. Тому сварка стала для Френка приводом зробити те, що він давно замислив, — піти з дому. Ти розумієш це, моя маленька Меґі?

Вона затримала на ньому погляд — такий стомлений, такий зморений, наче погляд старої людини.

— Розумію, — відповіла вона. — Розумію. Френк хотів піти, коли я ще була маленькою дівчинкою, але у нього не вийшло. Татко повернув його і змусив залишитися з нами.

— Але цього разу татко не збирається повертати його, бо вже не змусить його залишитися. Френк пішов назавжди, Меґі. Він не повернеться.

— І я його більше не побачу?

— Не знаю, — щиро відповів він. — Мені, звісно, хотілося б сказати, що побачиш, але нікому не дано передбачити майбутнє, навіть священикам, Меґі. — Готуючись до найголовнішого, він знервовано зітхнув. — Ти не мусиш розповідати мамі про сварку, Меґі, чуєш мене? Це її засмутить, а вона і без того почувається зле.

— Це через те, що у неї скоро буде дитинка?

— А що ти про це знаєш?

— Мамі подобається народжувати і ростити дітей; вона робила це багато разів. І у неї народжуються такі гарні немовлята, отче, хоча вона й почувається зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб він був схожий на Гала, і тоді я не так скучатиму за Френком, еге ж?

— Партеногенез, — мовив священик. — Що ж, нехай щастить тобі, Меґі. А що, як тобі не вдасться народити й зростити такого хлопчика?

— Тоді у мене буде Гал, — сонно відповіла вона, скручуючись у клубочок. І додала: — А ви теж підете геть, отче? Підете чи ні?

— Колись піду, Меґі. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здається мені, я надовго застряг у Джилі, ой як надовго, — відповів священик із гіркотою в голосі.

Як не крути, а Меґі довелося таки повернутися додому: Фіона не могла впоратися без неї по господарству. Коли ж Стюарт залишився в монастирі сам, він негайно розпочав голодування на знак протесту — і його теж довелося повернути до Дрогеди.

У серпні було дуже холодно. Минув рік відтоді, як вони перебралися до Австралії, але теперішня зима була холоднішою за попередню. Без дощів повітря стало таким хрустким і холодним, що обпікало легені. На вершинах Великого Водороздільного хребта, за триста миль на схід, снігові шапки були товщими, аніж впродовж багатьох попередніх років, але з часу минулорічної мусонної повені західніше села Беррен Джанкшн не випало ані краплини дощу. Люди в Джилі заговорили про чергову засуху: вона й так забарилася, вона мала колись настати, і, схоже, вже почалася.

Коли Меґі побачила свою матір, наче все її єство придавив страшенний тягар — може, через відчуття, що дитинство закінчується, а може, через передчуття того, що то є таке — бути дорослою жінкою. Зовні начебто ніяких змін не сталося — хіба що знову збільшився живіт, але внутрішньо Фіона загальмувалася, немов старий годинник, що уповільнюється й уповільнюється, аж поки не зупиниться назавжди. Щезли жвавість і моторність, які, як здавалося Меґі, ніколи не полишали її матір, бо вона піднімала і ставила ноги так, наче й забула, як це робиться; у її ходу вкралася якась невпевненість; майбутнє народження дитини не радувало її, зникла навіть та ретельно стримувана втіха, яку вона завжди відчувала, коли дивилася на малого Гала.