Фіона ніжно поглянула на Френка.

— Не знаю, щоб я без тебе робила, синку. Але ти не мусиш допомагати мені. Бо до ранку не встигнеш відпочити.

— Та то нічого, мамо. Нічого зі мною не станеться, якщо я допоможу тобі витерти кілька тарілок. Я мушу хоч трохи полегшувати тобі життя.

— Це ж моя робота, Френку. І я не нарікаю.

— От якби ми несподівано розбагатіли і ти змогла б найняти служницю!

— Не вигадуй, чого нема. — Мати витерла почервонілі руки рушником для посуду і, схрестивши їх на грудях, тихо зітхнула. Вона поглянула на сина трохи занепокоєно, бо відчула, що його невдоволення сильніше за звичне нарікання трудяги на свою гірку долю.

— Френку, не варто будувати грандіозні плани. Бо окрім халепи, нічого доброго з того не буде. Ми — робочі люди, а це означає, що нам не судилося розбагатіти і найняти служницю. Задовольняйся тим, що маєш, будь тим, ким є. Коли ти таке кажеш, ти ображаєш татка, а він цього не заслуговує. Він не пиячить, не грає в карти і працює заради нас, як віл. Він ані копійки не залишає собі з зароблених грошей — все витрачається на нас із тобою.

Мускулисті плечі Френка роздратовано смикнулися, а смагляве обличчя посуворішало.

— А що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці? Хіба це погано, коли мені хочеться, щоб ти найняла служницю?

— Це погано тому, що так не буде! Ти ж знаєш, що ми не маємо грошей на твоє навчання в школі, а якщо ти не матимеш змоги ходити до школи, то ти станеш лише чорноробом, і ніким іншим! Твоя мова, твій одяг і твої руки свідчать, що ти заробляєш на життя важкою фізичною працею. Як каже татко, «людина з мозолястими руками — це чесна людина».

Френк стенув плечима і більше нічого не сказав. Склавши вимиті тарілки, Фіона витягнула свій кошик для шиття і сіла в крісло Педді біля каміна, а Френк повернувся до лагодження ляльки.

— Бідолашна Меґі! — раптом вихопилося у нього.

— Що таке?

— Коли ці поганці знущалися з її ляльки, вона стояла поруч і плакала так, наче її світ розпався на шматки і вже не варто жити. — Він поглянув на ляльку з частково приклеєним волоссям. — Це ж треба було таке ім’я придумати — Аґнеса! Звідки ж вона його взяла?

— Напевне, вона чула, як я розповідала про Аґнесу Фортеск’ю-Сміт.

— Коли я відібрав у хлопців ляльку і віддав їй, вона зазирнула Аґнесі в голову і мало не померла від страху. Щось у ляльчиних очах нажахало Меґі, але я точно не знаю, що саме.

— їй завжди ввижається те, чого нема.

— Шкода, що бракує грошей на школу. Дітлахи такі кмітливі.

— Ой, Френку! Якби побажання були кіньми, то жебраки їздили б верхи, — зморено зауважила мати. Тремтячою рукою Фіона потерла очі й глибоко встромила в’язальні шпиці в клубок сірої вовни.

— Більше не можу. Я так втомилася, що погано бачу.

— Йди спати, мамо. Я задмухаю лампи.

— Після того як пошурую в каміні.

— Я сам. — Френк підвівся з-за стола і заховав красиву порцелянову ляльку на кухонному столі за формою для випічки тортів — подалі від гріха. Втім, він не надто переймався тим, що Джек та Г’юї знову спробують заволодіти Аґнесою: вони боялися його помсти ще більше, аніж батькової, бо Френк мав дещо злостиву вдачу. У спілкуванні з матір’ю та сестрою це не виявлялося, але от молодші хлопці потерпали добряче.

З болем у серці Фіона дивилася на сина; було у ньому щось відчайдушне й несамовите, якийсь виразний неспокій, що провіщав лихо. От якби між ним та батьком була злагода! Але вони один одного терпіти не могли і без упину сперечалися. Може, Френк занадто турбувався про матір і співчував їй, а може, він таки був трохи матусиним синком. Якщо це так, то це її провина. Та, певно, у Френка добре й любляче серце, він хотів трохи полегшити їй життя. І вкотре вона спіймала себе на думці, що жде не діждеться, коли Меґі стане достатньо дорослою і зніме тягар із плечей Френка.

Фіона взяла зі стола маленьку лампу, потім знову поставила її і підійшла до Френка, який закладав дрова у піч через широкі дверцята і возився з димовою заслінкою. На руках у нього помітно проступали вени, а долоні й пальці були такі брудні, що, здавалося, їх вже ніколи не відмити. Фіона сором’язливо простягнула руку і прибрала пасмо волосся, що впало синові на очі — то був максимум ніжності, на який вона була здатна.

— Спасибі тобі, Френку, і добраніч.

Тіні прожогом кинулися навтьоки від світла, що наближалося, — то Фіона з лампою в руках тихо пройшла у двері до передньої частини будинку.

Перша спальня належала Френку та Бобу; Фіона безшумно штовхнула двері, високо підняла лампу, і її світло хлинуло потоком на подвійне ліжко в кутку. Боб лежав на спині з відвислим роззявленим ротом і раз у раз звивався і посмикувався, мов пес. Фіона підійшла до ліжка і перевернула Боба на правий бік, щоб йому не наснився важкий кошмар, а потім трохи постояла, дивлячись на сина. Який же ж він схожий на Педді!