Переконавшись у тому, що моральний настрій суспільства погіршується з кожним днем, уряд уже вдруге за останні шість днів вирішив змінити свою стратегію. Спочатку можновладці вірили в можливість ізолювати лихо, позамикавши сліпих та заражених у закритих приміщеннях на кшталт божевільні, в якій ми з вами перебуваємо. Невпинне зростання кількості випадків сліпоти спонукало кількох впливових членів уряду, які боялися, щоб офіційна ініціатива не призвела до тяжких політичних наслідків, виступити з пропозицією, що треба доручити родинам охороняти вдома своїх сліпих, не дозволяючи їм виходити на вулицю, щоб не створювати перешкоди й так ускладненому вуличному рухові, а по-друге, щоб не ображати почуття громадян, які зберегли здатність бачити очима, що їх мали, і які, байдужі до всіляких заспокійливих запевнень, вірили в те, що біла хвороба передається через візуальний контакт, як, наприклад, навроки. І справді, важко було сподіватися на іншу реакцію від людини, що, заглиблена у свої думки, сумні, нейтральні або навіть веселі, якщо вони ще в неї залишилися, спокійно йде собі вулицею й раптом бачить, як на обличчі чоловіка, що йде йому назустріч, з'являються ознаки моторошного жаху, й він кричить не своїм голосом, Я осліп, я осліп. Жодні нерви цього не витримали б. А найгіршим було те, що родини, й передусім мало-численні, дуже швидко перетворювалися на родини, що складалися з одних сліпців, і наглядати за ними, охороняти їх та захищати могли б хіба що сусіди, наділені нормальним зором, і ставало очевидно, що сліпці, чиї родини складаються лише з батька, матері, сина або дочки, неспроможні доглядати самих себе й з ними відбувається те саме, що зі сліпцями, яких ми бачимо на відомій картині, що ходять разом, падають разом і помирають разом.

Опинившись перед такою ситуацією, уряд не мав іншої ради, як негайно дати задній хід, тобто розширити критерії, які він установив для будівель, придатних для використання, внаслідок чого розпочалося негайне й імпровізоване пристосування покинутих фабрик, занедбаних храмів з утраченим культом, спортивних зал і порожніх складів, Уже протягом двох днів говорять про табори з наметів, поставлених у сільській місцевості, сказав старий із чорною пов'язкою на оці. На самому початку кілька доброчинних організацій ще посилали добровольців для догляду за сліпими, щоб вони стелили їм ліжка, чистили нужники, прали одяг, готували для них їжу, тобто забезпечували турботи, без яких життя невдовзі стає нестерпним навіть для тих, хто бачить. Ті бідолахи негайно сліпли, але принаймні історія збереже пам'ять про красу їхнього подвигу. Хтось із таких людей сюди приходив, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Ні, відповіла дружина лікаря, ніхто сюди не приходив, А може, то були тільки чутки, А як справи в місті, як транспорт, запитав перший сліпий, згадавши про свій автомобіль і про водія таксі, який відвіз його до консультації і якого він своїми руками поклав у могилу, На транспорті панує хаос, відповів старий із чорною пов'язкою на оці, й перейшов до подробиць щодо вуличних аварій та нещасливих випадків. Коли вперше осліп водій автобуса, що мчав на повній швидкості по запрудженій транспортом дорозі, люди, попри чималу кількість мертвих і поранених у тій катастрофі, не приділили їй особливої уваги, й та ж таки причина, тобто сила звички, спонукала прес-секретаря фірми транспортних перевезень заявити, що аварія відбулася з вини водія, тобто її причиною став сумнозвісний людський фактор, поза всяким сумнівом трагічний, але, мовляв, передбачити його було так само важко, як передбачити смертельний інфаркт у людини, яка ніколи не скаржилася на серце. Наші службовці, пояснив прес-секретар, так само, як механіка та електричні системи автобусів, періодично відбувають сувору перевірку, що підтверджує через пряму взаємозалежність причини й наслідків надзвичайно низький відсоток аварійності, яким до сьогоднішнього дня наша компанія вигідно відрізнялася від усіх інших. Це докладне пояснення з'явилося на сторінках газет, але людям тепер доводилося багато про що думати, крім простої аварії з автобусом, кінець кінцем, її результати були б не кращими, якби в автобуса просто відмовили б гальма. Через два дні так і сталося, зірвані гальма стали причиною другої аварії, але так уже влаштований наш світ, у якому правда має не раз прикинутися брехнею, щоб нарешті заявити про себе, тому негайно поширилася чутка, що осліп водій автобуса. Було неможливо переконати публіку в тому, що сталося насправді, й результат негайно дав про себе знати, люди перестали їздити автобусами, вони казали, що перш ніж самі осліпнуть, вони не хочуть померти через те, що осліпне хтось інший. Третій нещасний випадок через ту саму причину стався з автобусом, у якому не було пасажирів, і дав привід для таких коментарів, промовлених із очевидною полегкістю, Як добре, що мене в тому автобусі не було. Ті, хто так говорив, не могли навіть собі уявити, наскільки вони мали рацію. Через одночасну сліпоту обох пілотів незабаром розбився й загорівся літак комерційної авіалінії, всі пасажири й команда загинули, в тому випадку вся механіка й електроніка перебували в бездоганному стані, як підтвердив аналіз чорного ящика, який єдиний вижив. Трагедію такого масштабу не можна було рівняти з вульгарною аварією автобуса, й у результаті померли останні ілюзії в усіх, хто їх ще мав, відтоді не стало чути, щоб загуркотів бодай якийсь двигун або закрутилося якесь колесо, велике, маленьке, швидке чи повільне. Ті люди, які раніше мали звичай нарікати на дедалі більші труднощі з транспортом, пішоходи, які не могли дійти, куди їм було треба, бо автомобілі, які стояли або рухалися, постійно перегороджували їм шлях, водії, яким доводилося до запаморочення шастати по навколишніх вулицях, щоб знайти місце, де можна було б притулити свою машину й нарешті, сяк-так примостивши її біля якогось хідника, перетворювалися на пішоходів і починали проклинати водіїв із тих самих причин, із яких недавно проклинали їх самих, усі б вони мали бути тепер задоволені, якби не одна обставина, а саме, позаяк тепер ніхто не наважувався бодай на хвилину сісти за кермо будь-якої машини й проїхати бодай два кроки, автомобілі, вантажівки, мотоцикли й навіть скромні велосипеди хаотично захаращували все місто, покинуті там, де страх переміг почуття власності, яскравим символом цього хаосу можна було вважати підйомний кран із наполовину піднятим угору автомобілем, який повис на своїй передній осі, бо, певно, водій крану осліп, не встигши його підняти. Але особливо катастрофічною була ситуація для сліпих, оскільки, як то кажуть, вони навіть не бачили, куди їм можна поставити ногу. Було боляче бачити, як вони наштовхуються на покинуті автомобілі, один за одним, обдираючи коліна, деякі з них падали й плакали, Невже ніхто мені не допоможе, але були також серед них люди брутальні від розпачу або від народження, які проклинали або відштовхували руку, що намагалася допомогти їм, Облиш мене, настане і твій час, і тоді співчутлива особа відчувала справжній страх, вона втікала і зникала в непроглядному білому тумані, несподівано розуміючи, на який ризик наразила вона себе своєю добрістю, і не раз було так, що вже через кілька метрів вона втрачала зір.

Ось такі події відбуваються на волі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, і я ще всього не знаю, говорю тільки про те, що бачив на власні очі, тут він урвав мову, зробив паузу й поправив себе, Тобто своїм власним оком, бо хоч я й маю ще одне, воно мені не служило, Я ніколи вас не запитував, чому ви не користувалися скляним оком замість носити чорну пов'язку, А нащо воно мені потрібне, те скляне око, скажіть мені, будь ласка, запитав старий із чорною пов'язкою, Такий існує звичай, скляне око вважають естетичнішим, а крім того воно набагато гігієнічніше, його можна вийняти, помити й знову поставити, як ото ставлять зубний протез, А скажіть-но мені, якби всі ті, хто сьогодні втратив зір, повиймали свої природні очі й повставляли собі скляні, це допомогло б їм бачити, Ні, звичайно, Позаяк ми всі тут сліпі, то навіщо нам естетика, а щодо гігієни, то ви скажіть мені, сеньйоре доктор, яка може бути гігієна тут, Мабуть, лише у світі сліпих речі стають такими, якими вони насправді є, сказав лікар, А люди, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди також, хоч ніхто в цьому світі їх не бачить, Мені спала одна думка, сказав старий із чорною пов'язкою, зіграймо в одну гру, щоб згаяти час, Як можна грати в якусь гру, якщо ти не бачиш, у що граєш, запитала дружина першого сліпого, Насправді, це не гра, просто кожен нам розповість, що він побачив у ту мить, коли осліп, Це може бути незручним, нагадав хтось, Хто не хоче грати в цю гру, нехай не грає, вона добра тим, що не треба нічого вигадувати, Розповідайте перший, сказав лікар, Гаразд, сеньйоре, погодився старий із чорною пов'язкою на оці, я осліп тоді, коли дивився на своє сліпе око, Що ви хочете цим сказати, Усе дуже просто, я мав таке відчуття, ніби всередині порожньої орбіти виникло якесь запалення, і я скинув пов'язку, аби переконатися, що це так, і в ту ж таки хвилину осліп, Це схоже на притчу, промовив чийсь незнайомий голос, око, що відмовляється визнати свою відсутність, Щодо мене, сказав лікар, то я читав удома трактати з офтальмології, шукав причину того, що тепер відбувається, останнє, що я побачив, це свої руки на книжці, Мій останній образ був зовсім іншим, сказала дружина лікаря, внутрішня частина лікарняного фургона, коли я допомагала чоловікові туди увійти, Про свій випадок я вже розповідав сеньйорові доктору, сказав перший сліпий, я зупинився перед світлофором, світло було червоне, люди переходили через вулицю, ось тоді я й осліп, після чого той, хто тут недавно помер, відвіз мене додому, його обличчя я, звісно, не бачив, А я, сказала дружина першого сліпого, сиділа вдома, плакала і щойно піднесла до очей хусточку, як тут-таки й осліпла, А я, повідомила реєстраторка консультації, тільки-но увійшла в ліфт і простягла руку, щоб натиснути на кнопку, раптом утратила зір, уявіть собі мій жах і розгубленість, зачинена в ліфті, сама-одна, не знаю, підійматися мені чи опускатися, не можу знайти кнопку, яка відчиняє двері ліфта, Мій випадок, сказав продавець аптеки, був дуже простим, я почув, як розповідали про людей, що сліпнуть, і подумав, як би то воно було, якби осліп і я, заплющив очі, щоб пережити це відчуття, а коли їх розплющив, то був уже сліпий, Це схоже на іншу притчу, сказав незнайомий голос, якщо хочеш осліпнути, то осліпнеш. Запала мовчанка. Інші сліпі повернулися на свої ліжка, що було не простою роботою, бо хоч кожен і знав номер ліжка, на якому він лежить, але тільки рахуючи від одного з крайніх ліжок, від першого або від останнього, він міг бути певен, що прийшов, куди треба. Коли стихло їхнє монотонне, як молитва, мурмотіння, дівчина в чорних окулярах розповіла про те, що сталося з нею, Я була в номері одного готелю, на мені лежав чоловік, на цьому місці вона замовкла, їй було соромно сказати, що вона там робила, коли біла пелена затулила їй світ, але старий із чорною пов'язкою на оці запитав, І ти побачила все білим, Так, відповіла вона, Можливо, твоя сліпота відрізняється від нашої, сказав старий із чорною пов'язкою на оці. Залишилася тільки покоївка готелю, Я саме застеляла ліжко, одна особа там осліпла, підняла біле простирадло й розгорнула його перед своїм обличчям, узявши за два кінці, як годиться, і коли я розтягла його двома руками, то саме в цю мить і перестала бачити, пам'ятаю, як я все ж таки повільно згорнула простирадло, то було нижнє простирадло, додала вона, ніби це мало якесь особливе значення, Уже всі розповіли свою останню історію з того часу, в якому вони жили, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Я розповім свою, якщо більш нікого немає, сказав незнайомий голос, Ну ж бо, розкажіть, Останнє, що я побачив, була картина, Картина, повторив старий із чорною пов'язкою на оці, і де ж це було, Я ходив до музею, й на тій картині було поле з воронами, кипарисами й сонцем, ніби стуленим зі шматочків інших сонць, Схоже, то була картина якогось голландця,

Думаю, що так, але там був також собака, що провалився під землю, половину того бідолахи було вже не видно, Якщо там був пес, то картину, безперечно, намалював іспанець, до нього ніхто так не малював собак, після нього теж ніхто на це не наважувався, Мабуть, що так, і був там віз, навантажений сіном, запряжений кіньми, що перетинав річку, А хата ліворуч була, Так, Тоді це картина англійця, Можливо, але я не думаю, бо там була також жінка з дитиною на руках, Діти на руках у матері — такий сюжет ми найчастіше бачимо на картинах, Так, і я звернув на це увагу, Чого я не розумію, то як могли поміститися на одному полотні стільки різних картин і таких різних авторів, І там були чоловіки, які сиділи за столом і вечеряли, В історії мистецтва було стільки сніданків, обідів, вечерь, що лише за цією ознакою годі зрозуміти, хто там їв, Чоловіків там було тринадцятеро, А, тоді все ясно, розповідайте далі, Була там також гола жінка з русявим волоссям, в мушлі, що плавала в морі, огорнута оберемком квітів, Італієць, тут усе ясно, І була битва, Тут, як і у випадку трапези та матері з дитиною на руках, неможливо зрозуміти, хто її намалював, Мертві й поранені, Усе природно, рано чи пізно всі діти помирають і солдати теж, І переляканий кінь, з очима, що вискакують йому з орбіт, Більш або менш, Це властиво для коней, і які ще картини були на тому полотні, Я не знаю, бо осліп саме в ту мить, коли дивився на коня, Страх осліплює, сказала дівчина в чорних окулярах, Ви правильно сказали, ми вже були сліпі в ту мить, коли осліпли, страх нас осліпив, страх і далі утримуватиме нас сліпими, Хто це говорить, запитав лікар, Сліпий, відповів йому голос, тут немає більш нікого, крім сліпих. Тоді, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, Скільки треба сліпих, щоб утворити сліпоту. Ніхто йому нічого не відповів. Дівчина в чорних окулярах попросила його увімкнути радіо, можливо, передають новини. їх передали трохи згодом, а поки що вони послухали музику. У цю мить у дверях палати з'явилося кілька сліпих, і один із них сказав, як шкода, що я не взяв гітару. Новини були не вельми підбадьорливими, ходили чутки, ніби скоро буде утворено урядовий комітет національної єдності та порятунку.

Коли на початку сліпців тут можна було порахувати на пальцях, коли досить було обмінятися двома або трьома словами для того, щоб незнайомці перетворилися на товаришів по нещастю, і ще трьома-чотирма, аби взаємно простити одне одному всі помилки, деякі з них дуже серйозні, а якщо прощення не могло бути повним, то треба було лише набратися терпіння й зачекати кілька днів, і ставало ясно, які дрібниці раніше мучили нещасних щоразу, коли тіло вимагало від них тих полегшень, які ми звикли називати задоволенням природних потреб. Попри це, і знаючи, що люди бездоганно виховані зустрічаються рідко і що навіть найвища скромність має свої слабкі місця, треба визнати, що перші сліпі, закинуті до цього карантину, були спроможні, з більшим або меншим усвідомленням, з гідністю нести хрест суто есхатологічної природи людини. Але тепер, коли всі двісті сорок ліжок стали зайняті, не рахуючи тих сліпих, які розташувалися спати на підлозі, жодна уява, хоч би якою вона була творчою й багатою на порівняння, образи та метафори, не могла б описати виставлене напоказ свинство, яке там виникло. І річ не тільки в тому, що нужники незабаром стали схожими на ті смердючі печери, які, либонь, існують у пеклі і в яких відправляють свої природні потреби приречені на вічне прокляття грішники, а й у тому, що завдяки брутальній простоті звичаїв одних і гострій потребі інших коридори та інший позапалатний простір стали використовуватися для випорожнення, спочатку це траплялося лише іноді, але дуже скоро перетворилося на постійну звичку. Недбалі або ті, кого притиснула потреба, певно, думали, Це не має значення, ніхто мене не бачить, і далеко не ходили. Коли ж добиратися до нужників стало в повному значенні цього слова неможливо, сліпі стали виходити на задній двір і випорожнюватися та мочитися там. Люди, делікатні від природи або внаслідок виховання, терпіли протягом цілого дня, чекаючи, коли настане ніч, причому для них ніч наставала тоді, коли більша частина мешканців палат спали, й тоді вони йшли, ухопившись за животи або стискаючи ноги, в пошуках трьох п'ядей чистої землі, якщо їх щастило знайти на суцільному килимі екскрементів, тисячу разів розтоптаному, а крім того ризикуючи заблукати в нескінченному просторі заднього подвір'я, де не існувало жодних орієнтирів, крім кількох маленьких дерев, яким пощастило вижити під доскіпливими руками колишніх мешканців божевільні, а також низеньких горбочків, які вже майже зрівнялися із землею й ледь-ледь прикривали мерців. Один раз на день, завжди в кінці вечора, ніби будильник, накручений на один і той самий час, голос із гучномовця повторював відомі інструкції та заборони, наполягав на регулярному застосуванні засобів чистоти, нагадував, що в кожній палаті є телефон, по якому можна замовити необхідні матеріали, коли їх бракуватиме, але насправді тут бракувало лише потужного шлангу, який змив би все лайно, бракувало також бригади сантехніків, які відремонтували б пристосування для зливу та змивання, а головне — тут бракувало води, води у великій кількості, щоб вона змила в труби каналізації те, що призначалося для каналізації, а потім очей, простих очей, але зрячих, руки, спроможної провести нас куди слід і потім сказати, Ось тут. Ці сліпі, якщо їм не допомагати, не забаряться перетворитися на тварин і ще гірше, на тварин сліпих. Ні, це сказав не той невідомий голос, який говорив про картини та образи світу, це сказала, трохи іншими словами, вночі дружина лікаря, яка лежала поруч зі своїм чоловіком, накрившись із ним по голову однією ковдрою, Треба якось дати раду цьому жахові, я більше неспроможна його терпіти, я не можу далі прикидатися, що я сліпа, Подумай про наслідки, найімовірніше, після цього вони перетворять тебе на свою рабиню, на загальну служницю, ти муситимеш доглядати за всіма і за всім, вони вимагатимуть, щоб ти годувала їх, мила, щоб укладала їх спати й будила вранці, щоб водила їх туди й приводила сюди, щоб утирала їм соплі й осушувала сльози, вони будитимуть тебе, коли ти ляжеш спати, лаятимуть тебе, якщо ти вчасно до них не підійдеш, А ти хочеш, щоб я й далі дивилася на всі ці страхіття, мала їх весь час перед очима й не ворушила навіть пальцем, щоб якось їх залагодити, Ти й так робиш дуже багато, Що я можу робити, коли моя головна турбота постійно дбати про те, аби ніхто не помітив, що я не сліпа, Дехто може тебе зненавидіти, сліпота кращими нас не робить, Вона не робить нас і гіршими, Ми йдемо по цій доріжці, пригадай-но лишень, що робиться, коли надходить час роздавати їжу, Саме та людина, яка зберегла зір, і могла б узяти на себе розподілення харчів для всіх, які тут перебувають, зберігаючи при цьому рівність і справедливість, і тоді припинилися б суперечки, які мене доводять до божевілля, ти не знаєш, що то за картина, коли двоє сліпих б'ються між собою, Битися завжди було, більшою або меншою мірою, формою сліпоти, Це зовсім інше, Роби те, що тобі здається кращим, але не забувай про те, що ми перебуваємо тут, сліпі, просто сліпі, сліпі без риторики й співчуття, милосердний і барвистий світ екзотичних сліпців закінчився, тепер настало суворе, жорстоке й невблаганне царство сліпих, Якби ти міг бачити те, що змушена бачити я, ти захотів би осліпнути, Я тобі вірю, але не відчуваю такої потреби, бо я вже сліпий, Пробач мені, любий, але якби ти знав, Я знаю, знаю, я все своє життя відбув, зазираючи в очі людей, а це єдине місце в тілі, де ще, можливо, існує душа, а якщо вони їх утратять, то, Завтра я повідомлю їм, що я бачу, Гляди, щоб потім тобі не довелося розкаятись, Завтра я їм скажу, вона зробила паузу й додала, Якщо на той час я сама не увійду в цей світ.

Але поки що цього не сталося. Коли вранці вона прокинулася, дуже рано, як мала звичай, її очі бачили так само ясно, як і раніш. Усі сліпі в палаті спали. Вона стала думати, як повідомити їх про те, про що хотіла їх повідомити, можливо, скликати всіх і приголомшити новиною, а може ліпше буде сказати це тихо, скромно, мовби не надаючи великого значення своїм словам, Уявіть собі, хто міг би подумати, що я збережу зір посеред стількох людей, які осліпли, а можливо, навіть буде ліпше вигадати, що вона була сліпа й несподівано до неї повернувся зір і в такий спосіб повернути їм надію, Якщо до неї повернувся зір, казатимуть вони один одному, то, можливо, він і до нас повернеться, але може також статися, що вони їй скажуть, Якщо так, то йди звідси геть, і тоді вона їм відповість, що не може покинути чоловіка, а тому що військо не дозволить покинути карантин жодному з тих, хто тут перебуває, то їм доведеться змиритися з її присутністю. Кілька сліпих заворушилися на своїх ліжках, як і щоранку, випустили гази, але від цього атмосфера не стала більш смердючою, бо найвищий рівень насичення її смородом, схоже, був досягнутий. Тут тепер панувало не тільки повітря, яке хвиля за хвилею котилося з нужників, від якого хотілося блювати, тут стояв також дух, що поширювався від двохсот шістдесяти осіб, чиї тіла, просякнуті власним потом, не могли й не зуміли помитися б, які носили одяг, що забруднювався з кожним днем, які спали на ліжках, на яких не раз також випорожнювалися. Яка користь була їм від мила, щолоку, прального порошку, про які тут усі забули, якщо більшість душів були засмічені або заповнені каналізаційними водами, коли із забитих сміттям водопровідних труб брудна вода лилася назад, заливаючи ванні кімнати, проникаючи між дошками коридорів, заповнюючи тріщини між плитками. Яке божевілля вселило мені бажання виказати себе, засумнівалася раптом дружина лікаря, навіть як вони не стануть вимагати, щоб я їх обслуговувала, а це вельми сумнівно, я сама не витримаю і почну тут мити та чистити, поки мені стане сил, а це робота не для однієї особи. І її рішучість, яка вчора здавалася такою незламною, почала кришитися, розпадатися на уламки перед огидною реальністю, яка забивала їй ніздрі й ображала її очі, тепер, як надійшла та хвилина, коли треба було переходити від слів до діла. Я боягузка, прошепотіла вона в розпачі, ліпше я була б сліпою, тоді мене не мучили б ці місіонерські примхи. Троє сліпих підвелися з ліжок, один із них був продавець аптеки, вони пішли зайняти позиції у вестибюлі, щоб одержати там ту частину сніданку, яка призначалася для першої палати. Ніяк не можна було стверджувати, що позаяк при розподілі порцій були відсутні очі, то харчі ділили приблизно, упаковку сюди, упаковку туди, навпаки, було прикро бачити, як сліпі чоловіки знай намагалися обманути один одного, знову й знову поверталися до початку розподілу, хтось із особливо недовірливим характером хотів точно знати, що дісталося іншим, потім неодмінно починалися суперечки, кілька штурханів і два три ляпаси, завдані, звичайно ж, наосліп. У палаті уже всі прокинулися, готові одержати свої пайки, з досвідом тут опрацювали досить зручний спосіб розподілення, починали з того, що всю їжу зносили вглиб палати, туди, де стояли ліжка лікаря та його дружини, а також ліжка дівчини в чорних окулярах та хлопчика, який кликав матір, і саме туди приходили по двоє мешканці палати, кожен по свою порцію, починаючи від ліжок, найближчих до входу, першого ліворуч, першого-праворуч, другого ліворуч, другого праворуч, і так далі, без суперечок і без штовханини, і немає сумніву, що мир і спокій були варті більшого, аніж необхідність зачекати трохи довше. Ті, хто мав їжу на відстані простягнутої руки, були останніми, що обслуговували себе, крім, звичайно ж, зизоокого хлопчика, який завжди закінчував їсти раніше, ніж дівчина в чорних окулярах одержувала свою порцію, тож частина її пайки незмінно зникала у шлунку малого. Сліпі сиділи з головами, обернутими до дверей, чекаючи, коли почують кроки товаришів, кроки не дуже впевнені, але які ні з чим не можна було сплутати, кроки людей, які несуть щось важке, але шум, який вони почули, був зовсім іншим, їм навіть здалося, що їхні товариші біжать, якщо така легкість пересування була можлива для людей, що не знають, куди їм поставити ноги. А проте годі було припустити щось інше, коли нарешті ті троє, відсапуючись, з'явилися у дверях, Що там таке трапилося, чому ви повернулися бігцем, запитав хтось, коли троє їхніх товаришів стали пропихатися у двері разом, щоб повідомити несподівану новину, Нам не дозволили принести їжу, сказав один із них, а інші повторили, Атож, вони нам не дозволили, Хто, солдати, запитав чийсь голос, Ні, сліпі, Які сліпі, ми тут усі сліпі, Ми не знаємо, хто вони були, сказав продавець аптеки, але думаю, вони з тих, які прибули сюди разом з останньою партією, І чому вони раптом не дозволили вам принести їжу, досі з цим не було жодних проблем, запитав лікар, Вони сказали, що дармові харчі закінчилися, від сьогодні кожен, хто хоче їсти, муситиме платити за це. Обурені голоси залунали в усіх кутках палати, Такого не може бути, Забрати від нас нашу їжу, Банда здирників, Щоб сліпі грабували сліпих, це ганьба, ніколи не думав, що доживу до чогось подібного, Треба пожалітися сержанту. Хтось із найрішучіших запропонував, щоб усі разом пішли й повернули їжу, яка належала їм. Це буде не так легко, сказав продавець аптеки, їх багато, я мав таке враження, що там їх великий гурт, а найгірше те, що вони озброєні, Як озброєні, Озброєні кийками, в мене досі болить рука там, де по ній ударили, сказав один із трьох, Спробуймо розв'язати цю проблему по-доброму, сказав лікар, ходімо, я поговорю з тим народом, думаю, тут ідеться про якесь непорозуміння, Я піду з вами, сеньйоре доктор, сказав продавець аптеки, але з того, як вони налаштовані, я дуже сумніваюся, що вони вас послухають, Хай там як буде, а піти ми повинні, не можемо ж ми просто залишатися тут, Я піду з тобою, сказала дружина лікаря. Невеличкий гурт вийшов із палати, крім того, який нарікав, що в нього болить рука, він вважав, що вже виконав свій обов'язок і залишився в палаті розповідати іншим про їхню ризиковану подорож, їжа — ось вона, за два кроки, але спробуй її взяти, коли вона оточена стіною з людських тіл, І всі з кийками, нагадав він.

Йдучи плечем до плеча, вони протиснулися крізь сліпих з інших палат. Коли прийшли до вестибюля, дружина лікаря відразу зрозуміла, що ніякі дипломатичні переговори тепер неможливі й, мабуть, не будуть можливі ніколи. У центрі вестибюля, оточивши колом ящики з їжею, сліпі, озброєні кийками та залізними шворнями, висмикнутими з ліжок, наставленими перед собою, наче багнети або списи, успішно відбивалися від розпачливого наступу сліпих, які їх оточували й удавалися до незграбних спроб пробитися крізь лінію оборони, одні сподівалися знайти якусь прогалину в захисті, не закриту внаслідок неуважності, й діставали удари по простягнених руках, інші намагалися підповзти навкарачках й натикалися на ноги супротивників, що зустрічали їх ударами по спині або копняками. Усе це відбувалося наосліп, бо як інакше воно могло відбуватися. Картину доповнювали обурені протести й люті викрики, Віддайте нашу їжу, Ми маємо право на хліб, Мерзотники, Ви нас грабуєте. Усе це здавалося неможливим, і якийсь наївний чоловік, що з неуважності забув, де він є, сказав, Треба викликати поліцію. Але поліція, можливо, була вже тут, як відомо, сліпота не звертає увагу на те, яка в тебе професія й де ти служиш, але сліпа поліція — це зовсім не та поліція, яка бачить, і два поліціанти, які в нас були, вже померли, і ми закопали їх, хоч і з великими труднощами. Підштовхувана абсурдною надією на те, що влада зможе відновити порядок у цій божевільні, повернути спокій і правосуддя, одна сліпа придибала, наскільки могла, до головних дверей і закричала в повітря, Допоможіть, порятуйте від тих, хто забирає в нас їжу. Солдати вдали, ніби нічого не чують, сержант одержав від капітана, який приїздив сюди з інспекцією цілком очевидний наказ, Не втручайтеся, навіть якби вони перебили одне одного. Сліпа репетувала не менш розпачливо, аніж ті жінки, яких колись утримували в цій божевільні, вона також майже збожеволіла, але від чистого розпачу. Зрештою, зрозумівши, що нічого своїми криками не доб'ється, вона замовкла, повернулася назад, ридаючи, й не відчуваючи, куди йде, й дістала удар кийком по голові, який повалив її з ніг. Дружина лікаря хотіла підбігти й підняти її, але штовханина була така, що вона не змогла ступити бодай два кроки. Сліпі, які прийшли вимагати свою їжу, почали безладно відступати й, утративши всяку орієнтацію, наштовхувалися один на одного, падали, підіймалися, знову падали, деякі навіть не намагалися піднятися, лежали розпростерті, виснажені, жалюгідні, побиті, притуляючись обличчями до підлоги. Раптом дружина лікаря, опанована жахом, побачила, як один зі сліпих нападників дістав із кишені пістолет і рвучким рухом підняв його в повітря. Постріл відколов від стелі великий шматок мармурового тиньку, який несподівано впав на голови, підсиливши загальну паніку. Сліпий із пістолетом вигукнув, Тихо всі, замовкніть, якщо хтось посміє писнути, то вистрелю на голос, нехай куля влучить у того, в кого вона влучить, не нарікайте потім. Сліпі завмерли й не ворушилися. Той, хто мав пістолета, провадив, Вам сказали, як воно віднині все буде, від сьогодні ми роздаватимемо їжу, попереджаємо вас, і хай навіть на думку нікому не спаде приходити сюди по неї, ми тут поставимо своїх вартових, вони каратимуть за будь-які спроби порушити це розпорядження, віднині їжа продаватиметься, хто хоче їсти, муситиме платити, Чим платити, запитала дружина лікаря, Я вам сказав, щоб усі стулили губу, заревів володар пістолета, вимахуючи зброєю в себе перед лобом, Хтось же має заговорити, ми мусимо знати, як нам поводитися далі, куди нам треба буде приходити по їжу, чи муситимемо приходити всі разом, чи по одному, Ти тільки глянь, яка вона розумна, сказав хтось із банди, якби ти її застрелив, ми мали б на одного рота менше, Якби я мав очі, вона б уже мала кулю в животі. Потім, звертаючись до всіх інших, сказав, Негайно повертайтеся до своїх палат, коли ми занесемо їжу всередину, я скажу, що вам робити далі, А як щодо оплати, знову озвалася дружина лікаря, скільки нам коштуватиме філіжанка кави з молоком і одна галета, Ця дівка таки напрошується, озвався голос того самого бандита, Залиш її на мене, сказав другий, і змінивши тон, провадив, Кожна палата вибере двох відповідальних, які візьмуть на себе обов'язок зібрати всі цінності, — всі цінності, хоч би якими вони були, — гроші, дорогоцінності, обручки, браслети, сережки, ручні годинники чи що там у вас знайдеться, і принести їх до третьої палати лівого крила, в якій ми перебуваємо, і якщо хочете вислухати дружню пораду, то нехай нікому не стукне в голову намагатися одурити нас, я вже наперед знаю, що дехто з вас спробує приховати частину цінностей, які має, але я хочу сказати їм, це дуже погана думка, бо якщо нам здасться недостатнім те, що ви нам принесете, ви просто залишитеся голодними, жуватимете свої банкноти і гризтимете діаманти. Сліпий із другої палати правого крила запитав, А як ви хочете, щоб ми віддали вам усе відразу, чи платили за кожну порцію їжі окремо, Схоже я вам не досить чітко все пояснив, сказав бандит із пістолетом, засміявшись, спочатку ви заплатите, а потім будете їсти, а щодо того, аби ви платили окремо за кожну порцію їжі, то це вимагало б надто складної бухгалтерії, ліпше приносьте нам усе відразу, а ми подивимося, на яку кількість їжі ви зможете претендувати, але я вас застерігаю ще раз, якщо надумаєте приховати бодай одну річ, то це вам обійдеться надто дорого, а щоб ви не вважали наші претензії несправедливими, то після того, як принесете нам усе, ми зробимо у вас обшук, і вам доведеться непереливки, якщо ми знайдемо у когось із вас бодай одну монетку, а зараз забирайтеся звідси всі — і то швидко. Він підняв руку і зробив ще один постріл, відколовши від стелі ще один шматок тиньку. А твій голос я не забуду, сказав бандит із пістолетом, А я не забуду твого обличчя, відповіла дружина лікаря.

Ніхто, схоже, не звернув уваги на абсурдні слова сліпої жінки, що вона не забуде обличчя, якого не могла бачити. Сліпі уже відступили назад так швидко, як могли, в пошуках дверей, і через короткий час ті люди з першої палати, які тут були, розповіли про ситуацію своїм товаришам, Виходячи з того, що ми почули, думаю, тепер нам більше нічого не залишається, як підкоритися, сказав лікар, бо їх багато, а найгірше те, що вони озброєні, Ми також могли б озброїтися, сказав продавець аптеки, Атож, виламавши кийки з дерев, якщо там залишилися ще гілки на рівні піднятої руки, повисмикувавши залізні шворені з ліжок, якими ми не вміємо й не маємо сили користуватися, а вони мають принаймні один пістолет, Я не віддам те, що мені належить, цим синам сліпої сучки, сказав хтось, Я також, підтримав його інший, Тут ситуація така, що або ми всі підкоряємося, або ніхто не підкоряється, сказав лікар, Ми не маємо вибору, сказала дружина лікаря, а крім того вони накинули нам той самий закон, який існує зовні, в нашому суспільстві, хто не хоче платити, нехай не платить, але в такому разі він не їстиме, бо не можна годуватися коштом інших, Ми віддамо все, що маємо, ми всі, сказав лікар, А хто не має нічого, щоб дати, Той їстиме те, що йому дадуть інші, правильно один чоловік сказав, що від кожного за його спроможностями, кожному по потребах. Запала мовчанка, а тоді старий із чорною пов'язкою на оці запитав, А кого ми оберемо відповідальними особами, Я пропоную обрати сеньйора доктора, сказала дівчина в чорних окулярах. Не було потреби голосувати, вся палата підтримала її пропозицію. Треба обрати двох, нагадав лікар, хтось готовий запропонувати себе, Якщо ніхто інший не зголошується, то нехай буду я, сказав перший сліпий, Дуже добре, що ж, почнімо збирати речі, нам потрібна торбинка, сумочка, невеличка валізка, згодиться будь-яка з цих речей, Я можу запропонувати ось це, сказала дружина лікаря і стала спорожняти свою сумочку, в якій носила кілька продуктів краси та інших дрібничок, коли не могла навіть уявити собі, в яких умовах їй доведеться жити. Посеред пляшечок, коробочок і тюбиків, принесених сюди з іншого світу, були також довгі ножиці з гострими кінцями. Вона не пам'ятала, щоб їх туди поклала, але вони там були. Дружина лікаря підняла голову. Сліпі чекали, її чоловік підійшов до ліжка першого сліпого й розмовляв із ним, дівчина в чорних окулярах казала зизоокому хлопчикові, що їсти скоро принесуть, на підлозі, заштовханий під столик біля узголів'я ліжка, так ніби дівчина в чорних окулярах досі хотіла, з дитячою і марною сором'язливістю, заховати його від очей, які не могли бачити, лежав гігієнічний тампон, вимазаний кров'ю. Дружина лікаря дивилася на ножиці й намагалася зрозуміти, чому вона на них так дивиться, дивиться на них із такою пильною увагою, але не знаходила ніякої причини, і справді, яку причину могли ховати в собі прості довгі ножиці, що лежали на її розкритій долоні, зі своїми двома нікельованими лезами й блискучими гостряками. Ти вже звільнила нам сумочку, запитав чоловік, Так, я її вже звільнила, відповіла вона й простягла йому руку з порожньою сумочкою, тим часом як другою рукою заховала ножиці собі за спину. Що з тобою, запитав її лікар, Нічого, відповіла дружина, хоч могла б відповісти й трохи інакше, Нічого такого, що ти міг би побачити, певно, тебе здивував тон мого голосу, а що могло б тебе здивувати ще. Разом із першим сліпим лікар підійшов до неї, взяв сумочку у свої тремтячі руки і сказав, Приготуйте все, що у вас є, зараз ми почнемо його збирати. Дружина відстебнула свого наручного годинника, відстебнула й той, який був на руці чоловіка, зняла сережки, зняла невеличкого персня з рубіном, золотого ланцюжка з шиї, подружню обручку, подружню обручку з чоловікового пальця, обидві вони знялися дуже легко, Пальці у нас стали зовсім тонкими, подумала дружина лікаря, вона склала усе це в сумочку, поклала туди й гроші, які вони взяли з дому, кілька банкнот різної вартості, кілька монет, От і все, сказала вона, Ти в цьому переконана, запитав лікар, подивися добре, Цінного більш нічого в нас нема. Дівчина в чорних окулярах додала туди свої скарби, вони не дуже відрізнялись від їхніх, на додачу вона мала два браслети, проте не мала подружньої обручки. Дружина лікаря зачекала, коли чоловік і перший сліпий обернуться до неї спинами, а дівчина в чорних окулярах нахилиться до свого зизоокого хлопчика зі словами, Візьми до уваги, що я твоя мати, сказала вона йому, я плачу за себе й за тебе, а тоді відійшла до задньої стіни. Там, як і в інших стінах стриміли великі цвяхи, на яких божевільні, певно, розвішували казна які свої скарби та всілякі дивацькі речі. Вона вибрала найвищого цвяха, до якого могла дотягтися, й повісила на нього ножиці. Після чого сіла на ліжко, її чоловік та перший сліпий повільно просувалися до дверей, зупинялися, щоб зібрати данину з одного боку та з другого, одні з тих, хто віддавав свої речі, обурювалися, що їх нахабно грабують, і це була свята правда, інші розлучалися з тим, що мали, з позірною байдужістю, так ніби думали, що якщо добре поміркувати, то в цьому світі немає нічого такого, що належало б нам в абсолютному розумінні, ще одна не менш очевидна правда. Коли вони дійшли до дверей палати, закінчивши збір, лікар запитав, Усе віддали, і кілька голосів із явною покірністю долі відповіли, що так, а дехто промовчав і свого часу ми довідаємося, чи вони промовчали тільки тому, що не хотіли брехати. Дружина лікаря підвела очі й подивилася туди, де висіли ножиці. Здивувалася, що вони висять так високо, підвішені на одне з металевих кілець, так ніби не сама вона повісила їх туди, потім подумала, що то була чудова ідея залишити їх тут, тепер вона зможе підстригти бороду чоловікові, зробити його більш презентабельним, адже за умов, у яких вони жили, він не міг нормально поголитися. Коли вона знову подивилася в напрямку дверей, двоє чоловіків уже зникли в темряві коридору, прямуючи до третьої палати в лівому крилі, куди їм наказано було прийти заплатити за їжу. За їжу на сьогодні, на завтра, а можливо, й на весь тиждень. Що вони їстимуть потім, на це запитання не було відповіді, бо вони віддали все, що мали.