Оглушливий гуркіт пострілу майже негайно підняв усіх людей, які спали в наметах, напіводягнених солдатів, яким було доручено охороняти божевільню й тих, що перебували в ній. Сержант уже взяв на себе команду, Що то був за гуркіт, Сліпий, сліпий, пробелькотів солдат, Де, Он там, показав солдат стволом автомата, Я нічого не бачу, Він був там, я його бачив. Солдати уже встигли екіпіруватися й, виструнчившись у лінію з автоматами напоготові, чекали наказів, Увімкніть прожектор, наказав сержант. Один із солдатів піднявся в кузов вантажівки. Через секунду сліпучий промінь осяяв браму та передню стіну будівлі. Ніде нічого, йолопе, сказав сержант і кинув ще кілька солдатських люб'язних фраз у тому самому стилі, але тут побачив, що під брамою розповзається у сліпучому світлі чорна калюжа, Ти когось убив, сказав він. Потім, пригадавши, що йому доручено віддавати категоричні накази, промовив, Відійдіть назад, цей труп може поширювати заразу. Солдати відступили назад, налякані, але не відводили погляду від калюжі крові, яка повільно розповзалася між дрібною бруківкою біля брами. Думаю, той чоловік уже мертвий, припустив сержант, Та певно, що мертвий, відповів солдат, тепер задоволений своїм влучним пострілом. У цю мить інший солдат нервово викрикнув, Сержанте, сержанте, подивіться туди. На зовнішньому майданчику сходів стояли у сліпучому світлі прожектора більше десятка сліпих. Ні кроку вперед, загорлав сержант, якщо ступите бодай крок, зроблю з усіх решето. У вікнах будинків, що стояли навпроти, з'явилися люди, розбуджені пострілами, й перелякано дивилися, що там діється. Тоді сержант викрикнув, Четверо чоловіків нехай вийдуть і заберуть труп. Позаяк сліпі не могли домовитися між собою, то вперед рушили шестеро. Я сказав четверо, істерично заволав сержант. Сліпі обмацали один одного, знову обмацали і двоє з них залишилися на місці. Інші рушили вперед, тримаючись за мотузку.

Мусимо пошукати, чи знайдеться тут якась лопата або мотика, або щось таке, чим можна копати землю, сказав лікар. Був ранок, вони з великими зусиллями перенесли труп за будинок і поклали його на землю, на сміття та опале листя. Тепер треба було поховати його. Лише дружина лікаря знала, в якому стані перебував мертвий, обличчя й череп розтрощені автоматною чергою, три дірки від куль у шиї і в грудях. Вона також знала, що в усій будівлі не було нічого такого, чим би можна було викопати могилу. Вона обійшла всю територію, яка була їм відведена, і не знайшла нічого, крім залізного лома. Він міг допомогти, але його було не досить. І вона побачила також за зачиненими вікнами коридору, який тягся понад крилом, відведеним для підозрюваних у зараженні сліпотою, нижчими по той бік території, перелякані обличчя людей, які чекали свого часу, тієї неминучої миті, коли їм доведеться сказати іншим, Я осліп, або якщо вони намагатимуться приховати те, що з ними відбулося, їх викаже помилковий рух голови або невиправдане зіткнення з кимось, хто ще не втратив зору. Про все це лікареві було відомо, фраза, яку він промовив, була частиною маскування для обох, відтепер дружина могла сказати, А якщо ми попросимо в солдатів, щоб укинули нам сюди лопату, Це добра думка, спробуймо, й усі погодилися, що так, це добра думка, лише дівчина в чорних окулярах не промовила жодного слова на тему лопати або мотики, уся її балачка досі обмежувалася лише сльозами й плачем. Я, я винна в тому, що він помер, плакала вона, й то була правда, заперечувати її було не можна, але також не випадає сумніватися в тому, якщо це може послужити їй розрадою, що якби перед кожним своїм учинком ми намагалися передбачити всі його наслідки, насамперед негайні, потім імовірні, потім уявні, то ми навіть не зворухнулися б із того місця, де нас зупинила б перша думка про наслідки. Добрі та погані результати наших фраз і дій розподіляються і, треба сподіватися, розподіляються рівномірно й виважено, на всі дні майбутнього, включаючи ті нескінченні, що звільняться від нашої присутності, й ми не зможемо ані похвалити себе, ані осудити, саме це деякі люди й називають безсмертям, про яке стільки говорять. Проте цей чоловік помер, і його треба поховати. Тому лікар та його дружина зголосилися вести переговори, а невтішна дівчина в чорних окулярах сказала, що піде з ними. Щоб не так мучила совість. Щойно вони з'явилися на виду, на виході з дверей, як солдат закричав їм, Стійте, і так, наче боявся, що це словесне застереження, попри свою категоричність, не буде сприйняте, вистрелив у повітря. Налякані, вони відступили в затінок вестибюля, за товсті дерев'яні стулки відчинених дверей. Після цього дружина лікаря сама просунулася вперед, туди, де вона могла спостерігати за рухами солдата і вчасно відступити назад у разі потреби, У нас немає чим закопати мерця, сказала вона, нам потрібна лопата. Біля брами, але з протилежного боку, де застрелили сліпого, з'явився інший військовий. То був сержант, але не той, що раніше, Чого ви хочете, закричав він, Нам потрібна лопата або мотика, Ані лопати, ані мотики в нас немає, ідіть звідси геть, Нам треба закопати мертвого, Не закопуйте його, залиште, нехай гниє, Якщо ми залишимо його там, де він є, він отруїть повітря, А навіщо вам добре повітря, Повітря не стоїть на місці, воно й у вас буде таким, як і в нас. її аргументи примусили сержанта замислитись. Він замінив іншого сержанта, який осліп і якого негайно переправили туди, де збирали своїх хворих війська сухопутного призначення. Тут варто зазначити, що військово-повітряні та військово-морські сили також мають, кожна окремо, свої центри лікування інфекцій, проте менші за розміром та значущістю, позаяк відповідні збройні сили мають значно менше людей, Вона має слушність, подумав сержант, у цьому випадку будь-які застережні заходи можуть виявитися недостатніми. Двоє солдатів у протигазах уже вилили на калюжу крові дві повні бутилі аміаку, випари якого досі витискали сльози на очах у персоналу й лоскотали слизисті оболонки в горлі та в носі. Нарешті сержант оголосив, Зараз щось придумаємо, А як буде з їжею, наважилася нагадати йому дружина лікаря, їжу ще не привезли, Уже в нашому крилі зібралося близько півсотні людей, ми голодні, а нам надсилають мізерну кількість, Питання з їжею не стосується війська, Але хтось повинен розв'язати цю ситуацію, уряд дав обіцянку годувати нас, Повертайтеся до себе всередину, я не хочу нікого бачити у дверях, Нам потрібна лопата, крикнула наостанок дружина лікаря, але сержант уже пішов. Був пізній ранок, коли в палаті почувся голос із гучномовця, Увага, увага, інтерновані зраділи, думали, що йдеться про їжу, але ні, йшлося про лопату, Нехай хтось прийде її забрати, але щоб не було ніяких груп, нехай вийде одна особа, Піду я, адже я розмовляла з ними раніше, сказала дружина лікаря. Коли вона вийшла на зовнішній майданчик сходів, то відразу побачила лопату. Судячи з того, що вона лежала ближче до брами, ніж до сходів, було очевидно, що її вкинули іззовні. Я не повинна забувати про те, що я сліпа, подумала дружина лікаря, Де вона, лопата, запитала, Спустися по сходах, а там я тобі підкажу, відповів сержант, дуже добре, а тепер іди в напрямку, в якому стоїш, отак, отак, трохи поверни праворуч, ні, ліворуч, трохи менше, трохи менше, тепер прямо, якщо ти анітрохи не звернеш убік, твій ніс опиниться якраз над нею, холодно, холодно, тепер тепло, гаряче, нехай тобі чорт, я ж сказав, щоб ти нікуди не відвертала, холодно, холодно, знову нагрівається, гаряче, все більш і більш гаряче, так, саме так, а тепер зроби півоберта, щоб я знову став тебе вести, я не хочу, щоб ти там стовбичила, наче ослиця перед екскаватором, а потім рушай у протилежний від брами бік, Ти не турбуйся так дуже, подумала вона, я піду звідси до дверей по прямій лінії, а якби ти навіть запідозрив, що я не сліпа, мені байдуже, адже ти не увійдеш сюди, щоб схопити мене. Вона закинула лопату за плечі, наче землекоп, який вирушає на свою працю, й рушила до дверей, не відхилившись від свого напрямку ні на крок, Сержанте, ви бачили, як вона йде, вигукнув один із солдатів, схоже навіть, що в неї є очі, Сліпі дуже швидко навчаються орієнтуватися в просторі, переконано пояснив йому сержант.

Знадобилося чимало зусиль, щоб викопати могилу. Земля була тверда, втоптана, густо переплетена корінням дерев. Копали по черзі водій таксі, два поліціанти й перший сліпий. Коли приходить смерть, то ми сподіваємося, що вона забере із собою ненависть і отруту, хоч і кажуть, що давня ненависть не вмирає, і ми маємо на це безліч доказів у літературі й житті, але те, що мало місце тут, не було, по суті, ненавистю, а тим більше давньою, бо чого варта крадіжка автомобіля супроти смерті того, хто його вкрав, а тим більше супроти жалюгідного стану, в якому він перебував, бо не потрібні очі для того, аби зрозуміти, що це обличчя не мало ані носа, ані рота. їм не вдалося викопати яму, глибшу за три п'яді. Вони мали б велику проблему, якби мрець був гладкий і в нього випинав живіт, але крадій автомобіля був худий, схожий на жердину з намотаними нутрощами, та ще й ослаблений постуванням протягом останніх днів, отож у яму, яку вони викопали, могли б поміститися двоє таких, як він. Надгробних промов не було, Треба було б поставити йому хрест, сказала дівчина в чорних окулярах, яку мучили докори сумління, але ніхто з присутніх тут не помітив, щоб покійник згадував про Бога чи про релігію, тож усі воліли просто помовчати, ніхто не знав, чи існує якийсь інший спосіб ушанувати людину перед лицем смерті, а крім того візьміть до уваги, що виготовити хрест зовсім не так просто, як це собі уявляють, тут треба багато часу, й невідомо, скільки така робота забрала б його у сліпих, які навіть не знають, куди їм поставити ногу. Вони повернулися до палати. У місцях, де їм доводиться жити, якщо це не відкрите поле, як, наприклад, тут, на задньому подвір'ї, сліпі не блукають і не губляться, а легко знаходять усе, що їм треба в про-сторі, виставляючи наперед руку з розчепіреними пальцями, які ворушаться, наче антени в комах, і дуже навіть імовірно, наші найобдарованіші сліпці незабаром розвинуть у собі так званий фронтальний зір. Можна тільки подивуватися, як дружині лікаря, наприклад, щастить пересуватися й орієнтуватися в цьому справжньому лабіринті зал, закутнів і коридорів, як вона вміє завернути за ріг у точно визначеному місці, як добувається до потрібних дверей і відчиняє їх не вагаючись, як не потребує рахувати ліжка, щоб добутися до свого. Ось тепер вона сидить на ліжку чоловіка й розмовляє з ним, дуже тихим голосом, як зазвичай, по них видно, що вони люди освічені й завжди мають що сказати одне одному, вони зовсім не схожі на перше подружжя, на першого сліпого та його дружину, які після першої зворушливої сцени, коли вони зустрілися, майже не розмовляли, у них, либонь, нинішній смуток виявився сильнішим, аніж колишня любов, хоча з плином часу вони, певно, звикнуть до свого теперішнього становища. Хто не перестає повторювати, що він голодний, то це зизоокий хлопчик, хоч дівчина в чорних окулярах практично вихоплює їжу зі свого рота, щоб нагодувати його. Уже протягом багатьох годин малий не згадує про свою матір, але не випадає сумніватися, що він відчує її відсутність після того, як поїсть, коли тіло визволяється від егоїстичних і грубих потреб, які є результатом простої, але владної необхідності утримувати себе. Можливо, з причини того, що відбулося раннього ранку, чи з інших причин, незалежних від нашої волі, їм не принесли ящики зі сніданком. Тепер наближався час обіду, була майже година на годиннику, на який потай подивилася дружина лікаря, тож не випадало дивуватися, що нетерпіння шлункових соків спонукало кількох сліпих, як із цього крила, так і з іншого, піти у вестибюль і чекати там, коли буде доставлено їжу, і то з двох переконливих причин — однієї відвертої, про яку говорили одні, вони, мовляв, хочуть скоротити час доставки, й однієї прихованої, на яку сподівалися інші, бо ж відомо, що хто перший прибігає, тому дістається більше. Загалом було не менш як десятеро сліпих, що дослухалися, коли заскрипить брама, пропускаючи двох солдатів, які принесуть благословенні ящики. Проте, боячись раптової сліпоти, яка могла спостигнути їх від надмірної близькості сліпих, що чекали у вестибюлі, заражені з лівого крила не наважувалися вийти, а кількоро з них чекали за прочиненими дверима, коли надійде їхня черга. Час минав. Стомлені від чекання, кілька сліпих посідали на підлозі, згодом двоє або троє з них повернулися до палат. Незабаром після цього почулося непомильне скрипіння брами. Збуджені сліпі, налітаючи один на одного, стали рухатися туди, де з тих звуків, які до них долітали, визначили, що там двері, але несподівано, охоплені неясною тривогою, що вони не матимуть часу, аби пояснити своє перебування тут, зупинилися й безладно відступили назад, коли вже виразно стали чути кроки солдатів, які несли їжу, та озброєної варти, що їх супроводжувала.

Ще перебуваючи під враженням трагічної нічної події, солдати вирішили не залишати ящики під самими дверима, які виводили у два окремі крила — так вони більшою або меншою мірою робили раніше, — а залишити їх у вестибюлі, мовляв, самі забирайте свої харчі і їжте собі на здоров'я. Різкий перехід від яскравого світла надворі до сутінок вестибюля перешкодив їм у першу мить побачити гурт сліпих. Проте вони побачили його майже відразу по тому. Заволавши від страху, солдати покинули ящики на підлозі й, наче божевільні, кинулися навтіки до дверей виходу. Двоє солдатів збройного супроводу, які чекали на майданчику сходів, відреагували на небезпеку зразково. Приборкавши, одному Богові відомо як, цілком поясненний страх, вони підійшли до дверей і спорожнили свої обойми. Сліпі почали падати один на одного, упавши, вони ще одержували кулі в тіло, далі це вже була даремна витрата набоїв, годі описати, як повільно все це відбувалося, одне тіло, інше тіло, здавалося, вони ніколи не перестануть падати, як іноді можна бачити в кіно або на телебаченні. Якби в солдата запитали, навіщо він витратив стільки куль, він би заприсягнувся на прапорі, що діяв із метою законного самозахисту, а до того ж він захищав двох неозброєних товаришів, котрі виконували гуманітарну місію й несподівано зазнали нападу від гурту сліпих, яких було набагато більше. Вони безладно кинулися втікати до брами під прикриттям рушничного вогню, яким прикривали їх інші солдати з пікету, тремтячими руками стріляючи з-поза залізних стулок, так ніби сліпці, що залишилися живими, були готові кинутися в напад і помститися за смерть товаришів. Блідий від страху, один із тих, що стріляли, сказав, Я не повернуся туди, навіть якби мені загрожували смертною карою, і таки не повернувся. Бо незабаром у той же таки день, уже в кінці вечора, коли настав час здавати зброю, він приєднався до сліпих, і йому ще пощастило, що він належав до війська, бо якби він до нього не належав, йому довелося б залишитися тут, у товаристві сліпих співвітчизників, чиїх колег він постріляв з автомата, й одному Богові відомо, що вони з ним зробили б. Зі свого боку, сержант сказав, Ліпше було б дозволити їм померти з голоду, мертва гадюка вже нікого не отруїть. Ми знаємо, що багато там так говорили й думали, на щастя, дорогоцінні рештки людяності примусили сержанта змінити думку, Відтепер ми залишатимемо ящики з їжею напівдорозі, а тих, хто приходитиме забрати їх, ми триматимемо під пильним наглядом, і при будь-якому підозрілому русі відкриватимемо вогонь. Він попрямував до командного пункту, взяв у руки мікрофон і пригадуючи все те, що йому доводилося чути за більш або менш подібних обставин, щоб якомога ліпше зчепити слова, сказав, Військо шкодує, що йому довелося збройно придушити бунтівне заворушення, відповідальне за створення небезпечної ситуації, за що на ньому не лежить ані прямої, ані непрямої провини, і заявляє, що від сьогодні інтерновані забиратимуть їжу поза будинком, будучи попереджені, що муситимуть терпіти всі наслідки у випадку будь-яких спроб змінити умови усталеного розпорядку, як це сталося сьогодні, а також минулої ночі. Він зробив паузу, достоту не знаючи, як йому закінчити свою промову, безперечно, забувши потрібні для цього слова й лише повторивши двічі, А ми не винні, ми таки зовсім невинні.

Тріскотіння пострілів, багаторазово підсилених в обмеженому просторі вестибюля, спричинило великий страх усередині будівлі. У перші хвилини люди думали, що солдати вдеруться до палат, скошуючи кулями все, що трапиться їм на шляху, уряд, певно, змінив свої наміри, вирішив здійснити масову ліквідацію небезпечних хворих, були такі, що поховалися під ліжко, інші від моторошного страху позавмирали на місці, неспроможні ворухнутися, ще інші думали, що ліпше нехай буде так, якщо здоров'я кепське, то нехай ліпше не буде ніякого, якщо людина так чи так приречена на смерть, то нехай вона прийде якнайскоріш. Найпершими відреагували на те, що сталося, заражені. Спочатку вони кинулися навтіки, коли розпочалася стрілянина, але тиша, яка потім настала, підбадьорила їх повернутися, й вони знову наблизилися до дверей, які виходили у вестибюль. Вони побачили навалені одне на одне тіла, звивисті струмки крові, що текли по вимощеній цеглою підлозі, наче були живими, і ящики з їжею. Голод підштовхнув їх уперед, вони побачили перед собою омріяні харчі, щоправда, вони були призначені для сліпих, харчі для них, згідно з установленим розпорядком, мали принести пізніше, але тепер про розпорядок усі забули, ніхто нас не бачить, а хто перший схопить здобич, тому вона й дістанеться, так казали люди стародавні повсюди й завжди, а люди стародавні добре розумілися на цих речах. Проте голод мав силу примусити їх ступити лише три кроки, після чого втрутився тверезий глузд і остеріг їх, що небезпека чигала саме тут на людей необачних, у цих трупах, що втратили життя, а насамперед у цій крові, бо хто міг знати, які випари, які еманації, які отруйні міазми вже поширилися від мертвої плоті сліпих. Вони мертві, вони нічого нам зробити не можуть, сказав хтось із наміром заспокоїти себе самого та інших, але ліпше б він цього не казав, сліпі й справді були мертвими, вони були неспроможні ані рухатися, ані дихати, але хто нас міг би переконати в тому, що ця біла сліпота не була захворюванням духу, а якщо так, якщо ми приймемо цю гіпотезу, то ніколи духи сліпих не були такими вільними, як тепер, адже вони покинули свої тіла й могли робити все, чого їм захочеться, а передусім зло, що його, як відомо всьому світові, робити найлегше. Але ящики з їжею, що там стояли, невтримно приваблювали до себе погляди, а шлунок завжди приводить резони такого калібру, які відкинути неможливо. З одного ящика витікала біла рідина, яка помалу наближалася до рівчаків крові, за всіма своїми ознаками то було молоко, колір якого ні з чим не сплутаєш. Більш хоробрі чи більш схильні до фаталізму, а провести різницю між першим і другим буває нелегко, уже доторкнулися жадібними руками до першого ящика, коли у дверях, що відчинялися в інше крило, з'явилися кілька сліпих. Як відомо, у страху великі очі, а за тих похмурих обставин усе здавалося можливим, і не дивно, що двом зараженим, які наважилися на глибоку розвідку, здалося, ніби мерці підвелися на ноги, звичайно ж, такі самі сліпі, як і раніш, але набагато небезпечніші, адже вони були опановані духом помсти. Двоє сміливців обачно й мовчки відступили до дверей свого крила, можливо, сліпі насамперед приділять увагу своїм мерцям, як того вимагають гуманність і звичай, а якщо й ні, то, можливо, з огляду на свою сліпоту, залишать бодай одну маленьку коробку, адже заражених у будинку було зовсім мало, можливо, найліпшим виходом із цієї ситуації було б попросити сліпих, Будь ласка, майте жалість, залиште бодай одну маленьку коробку для нас, бо вельми ймовірно, що вони більше не принесуть сюди їжі після того, що сталося. Сліпі рухалися, як зазвичай рухаються сліпі, обмацуючи все навколо, спотикаючись, тягнучи ноги, але так, ніби вони були організовані, уміли ефективно розподілити між собою ролі, одні з них, ковзаючись у липучій суміші з крові та молока, почали витягувати трупи на прилеглу територію, інші зайнялися ящиками й забрали усі вісім, залишені солдатами. Серед сліпих була жінка, яка, здавалося, перебувала водночас повсюди, допомагаючи збирати ящики, і, схоже, керуючи цими людьми, що, звичайно, було неможливим для сліпої, й випадково чи умисне, кілька разів обертала голову до двох заражених, так ніби могла їх бачити чи відчувала їхню присутність. Через короткий час вестибюль був порожній, і про недавні події нагадувала лише велика калюжа крові та ще одна маленька біла калюжка розлитого молока, що доторкалася до великої, а крім того на підлозі залишилося чимало слідів від підошов, червоних або просто вологих. Заражені сумирно зачинили за собою двері й рушили на пошуки бодай якихось решток їжі, перебуваючи в такому розпачі, що один із них мало не сказав, Якщо нам усе одно судилося осліпнути, якщо така наша доля, то чи нам відразу не приєднатися до сліпих, бо там принаймні дадуть щось поїсти, Можливо, солдати щось принесуть і нам, сказав другий, А ти служив у війську, запитав перший, Ні, Воно й видно.

Беручи до уваги, що вбиті належали до обох палат, мешканці першої й другої зійшлися вирішити, чи спершу вони поїдять, а потім закопають мерців чи навпаки. Здавалося, нікого не цікавило, хто помер. П'ятеро з дев'ятьох перед цим розташувалися в другій палаті, й ніхто не знав, чи були вони з кимось знайомі раніше, а якщо ні, то чи мали час і настрій, щоб познайомитися вже тут. Дружина лікаря не пам'ятала, щоби бачила їх, коли вони прибули. Щодо чотирьох інших, то цих вона пам'ятала добре, вони спали з нею, так би мовити, під одним дахом, хоча про одного вона нічого, крім цього не знала, і як вона могла про нього знати, адже чоловік, який себе шанує, не стане розповідати першій зустрічній особі, як він кохався в номері готелю з дівчиною в чорних окулярах, а та, у свою чергу, якщо це справді вона, не могла навіть подумати, що перебуває так близько від того, в чиїх обіймах світ затулився від неї білою завісою. Трьома іншими мерцями були водій таксі та два працівники поліції, троє дужих чоловіків, спроможних і за себе постояти, й з огляду на свої професійні обов'язки подбати про інших, хай і кожен по-своєму, і ось вони тут, жорстоко скошені нещадною долею і тепер чекають, що буде з ними далі. їм доведеться зачекати, поки ті, що залишилися живі, закінчать їсти, й то не з причини узвичаєного егоїзму живих, а тому що хтось дійшов цілком слушного висновку, що поховати дев'ятеро мерців у цій твердій землі та ще й однією лопатою, це робота, яка триватиме щонайменше до вечері. А що не можна було допустити, аби добровільці, наділені добрими почуттями, працювали, тоді як інші напихатимуть собі живіт, то було вирішено залишити мерців на потім, їжа надходила індивідуальними порціями, які було легко розподілити, бери ти, бери ти, бери ти — і так, доки ящик із продукцією спорожніє. Але те, що за нормальних обставин було б великою полегкістю, значно ускладнювалося жадібністю окремих не вельми делікатних сліпців, хоч нам і доводиться визнати, що ексцеси, які там виникали, мали певну причину, адже перед початком розподілення харчів було невідомо, чи вони дістануться всім. І справді, ніхто не стане заперечувати, що не так легко порахувати сліпців та розподілити порції, не бачачи ані їх, ані тих, кому вони призначаються. Додайте до цього той факт, що деякі мешканці другої палати з безсоромністю, яка, безперечно, заслуговує на осуд, намагалися вдати, що їх більше, аніж насправді було. У таких ситуаціях завжди допомагала, для цього вона тут і була, дружина лікаря. Кілька вчасно сказаних слів завжди могли розв'язати труднощі, які тільки ускладнювалися тривалими умовляннями та докорами. Проблема була також із тими сліпцями, наділеними поганим характером, які не лише намагалися відхопити собі по дві порції, а й домагалися цього. Дружина лікаря помічала ці прикрі вчинки, але з обачності не повідомляла про них. Вона не хотіла навіть думати про ті наслідки, до яких могло б призвести відкриття, що вона не сліпа, найменше, що з нею могло статися, її перетворили б на служницю для всіх, а найгірше — на рабиню для кількох. Ідея, про яку говорили спочатку, вибрати керівника для кожної палати, могла б допомогти розв'язати деякі з цих проблем і навіть набагато гірших, але за умови, що влада цього керівника, безперечно слабка, безперечно ненадійна, безперечно щомиті оспорювана, була б з усією очевидністю спрямована на благо всіх і як така визнавалася б більшістю. Якщо нам не вдасться цього досягти, подумала дружина лікаря, ми, в кінцевому підсумку, повбиваємо одне одного. Вона пообіцяла собі поговорити про цю делікатну справу з чоловіком і роздавала далі пайки.

Одних розібрала млявість, інші мали надто делікатний шлунок, але після обіду нікому не захотілося йти копати могили. Щодо лікаря, то він, будучи за своєю професією людиною більш обов'язковою, ніж інші, сказав, хоч і не вельми охоче, Що ж, ходімо поховаємо своїх ближніх, проте ніхто не зголосився скласти йому компанію. Простягшись на ліжках, сліпі хотіли лише, щоб ніхто не заважав їм віддатися процесу травлення, інші відразу заснули, що було аж ніяк не дивно після того страху та хвилювань, які щойно довелося їм пережити, тіло, хоч і нагодоване досить скупо, було схильне віддатися хімічним процесам перетравлювання їжі. Лише значно пізніше, уже в сутінки, коли тьмяні лампи через помітне зменшення денного світла, здавалося, розгорілися яскравіше, освітлюючи той безлад, який могли освітити, лікареві за допомогою дружини пощастило переконати двох чоловіків зі своєї палати піти з ним на заднє подвір'я, щоб виконати свою частку необхідної роботи й витягти із загальної купи вже закоцюблі тіла, позаяк вони постановили, що кожна палата поховає своїх. Незаперечна перевага сліпців полягала в тому, що можна було назвати ілюзією світла. І справді, їм було однаково, що там навколо них, день чи ніч, вранішні сутінки чи вечірні сутінки, тихий світанок чи наповнений звуками полудень, сліпих завжди оточувала осяйна білість, схожа на освітлену яскравим сонцем імлу. Для них сліпота означала жити не в банальній темряві, а всередині сліпучо-білої слави. Коли лікар припустився помилки, сказавши, що їм треба відокремити своїх сліпих, і перший сліпець, який був одним із тих двох, що погодилися супроводжувати його, захотів, щоб йому пояснили, як вони зможуть відрізнити їх, то ця бездоганна логіка сліпого примусила лікаря розгубитися. Цього разу дружина вирішила не приходити йому на допомогу, бо якби вона так зробила, то виказала б себе. Лікар досить вправно виплутався з важкого становища, пішовши в наступ, тобто визнавши свою помилку, Люди, сказав він тоном чоловіка, який глузує із самого себе, так звикають мати очі, що ми досі вважаємо, ніби можемо застосувати їх, хоч вони вже ні на що не годяться, а проте ми знаємо, що тут лежать четверо наших, водій таксі, два поліціанти, і ще один, який перебував у нашій палаті, тому нам лишається тільки навмання відібрати чотири трупи, поховати їх як годиться, і в такий спосіб виконати свій обов'язок. Перший сліпий погодився, його товариш також, і вони знову, змінюючи один одного, стали копати могили. Бувши сліпими, ці двоє так ніколи й не довідалися, що зариті ними тіла, без винятку, були саме тими, про які вони говорили, сумніваючись у можливості їх відрізнити, й навіть нема потреби пояснювати тут, як, ніби навмання, рука лікаря, що її направляла дружина, хапала мерця за ногу або за руку й обмежувалася тим, що казала, Цей. Коли вони вже закопали два трупи, з палати нарешті вийшли ще троє чоловіків, що зголосилися допомогти, які напевне відмовилися б від свого наміру, якби хтось їм сказав, що вже настала ніч. Ми мусимо визнати, що з погляду психології, навіть для сліпого, далеко не все одно, коли він копатиме могилу, при світлі дня чи вже коли зайде сонце. У ту мить, коли копачі могил повернулися до палати, зрошені потом, вимазані землею, досі відчуваючи в ніздрях перший солодкавий запах розкладених тіл, голос із гучномовця повторював уже відомі їм інструкції. Не було жодної згадки про те, що сталося, не згадували ані про стрілянину, ані про людей, застрелених упритул. Зачитували застереження, такі як, Залишати будинок без попереднього дозволу означатиме негайну смерть, або Інтерновані повинні закопувати свої трупи без дотримання жодних формальностей на задньому подвір'ї, набували тепер завдяки тяжкому досвіду життя, що є найвищою наукою серед усіх дисциплін, свого повного сенсу, тоді як обіцянка постачати ящики з їжею тричі на день сприймалася як гротескний сарказм або іронія, витримати яку було ще важче. Коли голос замовк, лікар, сам-один, бо вже добре орієнтувався в хитросплетіннях дому, підійшов до дверей іншої палати, щоб оголосити, Наших мерців ми вже поховали, Якщо ви поховали кількох, то могли б поховати й інших, обізвався чоловічий голос ізсередини палати, Ми домовилися, що кожна палата ховає тих убитих, які в ній перебували, ми відрахували четверо трупів і закопали їх, То й гаразд, завтра ми закопаємо тих, що перебували тут, обізвався голос іншого чоловіка, а тоді вже іншим тоном запитав, Більше їжі не принесуть, Ні, відповів лікар, Але ж гучномовець сказав, що їжу приноситимуть тричі на день, Я сумніваюся, що цю обіцянку вони завжди виконуватимуть, У такому разі треба точніше розподіляти ті порції, що надходять, сказав жіночий голос, Мені здається, це добра думка, якщо хочете, ми обговоримо її завтра, Гаразд, сказала жінка. Лікар уже вийшов із палати, коли почув голос чоловіка, що заговорив першим, Хто ти така, щоб розпоряджатися тут за нас. Лікар зупинився, аби почути відповідь, відповіла та ж таки жінка, Якщо ми серйозно не організуємося, то в нас пануватимуть голод і страх, це ганьба, що ми з ними не пішли поховати своїх мерців, Чому ж ти сама не підеш їх поховати, якщо ти така розумна й досвідчена, Сама я викопати яму не зможу, але готова допомогти, Немає сенсу сперечатися, втрутився голос другого чоловіка, завтра ми все зробимо. Лікар зітхнув, жити разом із цими сусідами буде важко. Він уже повертався до своєї палати, коли відчув гостру потребу очистити шлунок. Він не був певен, що з того місця, де перебував, він зможе знайти нужник, але вирішив ризикнути. Він мав надію, що хтось здогадався занести туди туалетний папір, який надсилали в ящиках із харчами. Він двічі збивався з дороги, терплячи муки, бо потреба ставала дедалі гострішою, й уже ледве витримував, коли нарешті спустив штани й присів над отвором у турецькому нужнику. Сморід забив йому дух. Він мав таке враження, ніби загруз у густому місиві, в екскременти того, хто не влучив у дірку нужника, або хто тут випорожнився, знехтувавши всі вимоги пристойності. Він спробував уявити собі те місце, де перебуває, але все було для нього білим, сліпучо-білим, а крім того це біле середовище ще й дуже бридко смерділо. Ми тут збожеволіємо від жаху, подумав він. Хотів підтертися, але не знайшов паперу. Обмацав стіну позад себе, шукаючи підпірку для рулона або, за браком ліпшого, цвях, на який наколюють клапті газети. Нічого. Він почував себе глибоко нещасним, стоячи з розкаряченими ногами над діркою в сорти-рі, підтримуючи штани, щоб вони не вимазалися в бридкому смердючому місиві, сліпий, сліпий, сліпий, і, не витримавши, мовчки заплакав гіркими сльозами. Ступив навпомацки кілька кроків і наштовхнувся на протилежну стіну. Простягнув перед собою руку, простягнув другу й нарешті намацав двері. Почув, як хтось човгає поблизу, певно, теж у пошуках нужника. Куди в біса заподілася ця сральня, промурмотів той чоловік голосом, позбавленим будь-якого виразу, так ніби йому було байдужісінько до того, де вона є. Він пройшов від лікаря за дві п'яді, не помітивши присутності іншої особи, проте це не мало ваги, ситуація не стала непристойною, вона могла б нею стати, чоловік у такому жалюгідному вигляді. Але в останню мить під тиском прикрого почуття сором'язливості лікар підтягнув штани. Потім опустив їх, коли подумав, що він знову сам-один, але зробив це невчасно, він знав, що він брудний, брудний, яким не був ніколи у своєму житті. Існує багато способів перетворитися на тварину, подумав він, але те, що сталося зі мною, — один з найогидніших. Проте він не міг нарікати занадто, адже поруч мав людину, якій не так важко підмити й вичистити його.

Повкладавшись на ліжках, сліпі сподівалися, що сон допоможе їм позбутися їхнього смутку. Дотримуючись усіх заходів обережності, ніби існувала небезпека, що інші побачать це жалюгідне видовище, дружина лікаря допомогла чоловікові привести себе в більш-менш пристойний стан. Тепер у палаті запанувала болісна тиша, як буває в лікарні, коли хворі сплять, і їхній біль спить разом із ними. Сидячи на своєму ліжку, дружина лікаря не спала й дивилася на інші ліжка, на темні обличчя, на безформні обриси тіл під ковдрами, на чиєсь бліде обличчя, на руку, що ворушилася уві сні. Вона запитувала себе, чи судилося їй рано чи пізно осліпнути уві сні, як і цим людям, які непоясненні причини досі рятували її від цього. Стомленим жестом вона підняла руки до обличчя, щоб поправити собі волосся й подумала, Ми всі скоро станемо погано пахнути. У цю мить пролунали зітхання, стогін, крики, спочатку придушені, звуки, які здавалися словами й, певно, були словами, але значення яких губилося в крещендо, яке перетворювало їх на крики, на сопіння, на хрипи, що здавалися передсмертними. Хтось обурено промовив у глибині палати, Свині, вони поводяться, як свині. Але то були не свині, а сліпий чоловік і сліпа жінка, які, певно, ніколи не довідаються про себе, хто ж вони такі.