Поки вони їли, дружина лікаря розповідала про свої пригоди, про все те, що з нею відбулося, і не сказала лише, що залишила двері складу зачиненими, вона була не надто впевнена в тих гуманітарних резонах, якими виправдовувала свою поведінку, натомість вона розповіла їм про випадок зі сліпим, який поранив собі коліно скляною скалкою, усі весело посміялися, усі, крім старого з чорною пов'язкою на оці, він лише стомлено усміхнувся, а зизоокий хлопчик був спроможний чути лише той шум, який він створював, пережовуючи їжу. Слізний пес одержав свою пайку, за яку відразу заплатив, люто загавкавши, коли хтось із вулиці почав торгати двері. Той не став наполягати, певно, сказав собі, Тут, певно, засіли скажені собаки, а я й так скажений, бо не бачу, куди поставити ногу. Спокій повернувся, й тоді дружина лікаря, коли усі вже погамували перший голод, розповіла про розмову з тим чоловіком, який вийшов із цієї самої крамниці, щоб з'ясувати, чи йде дощ. Потім зробила такий висновок, Якщо він розповів мені правду, то ми не можемо бути певні, що знайдемо наші помешкання в тому самому стані, в якому ми їх покинули, не знаю навіть, чи зможемо ми в них увійти, я говорю про тих із вас, хто забув узяти із собою ключі, коли звідти виходив, або хто їх загубив, у нас, наприклад, ключів немає, вони залишилися в пожежі, тепер було б неможливо відшукати їх на тому попелищі, вона сказала ці слова й ніби побачила перед собою полум'я, яке лизало її ножиці, спаливши спочатку суху кров, яка на них іще збереглася, потім почало лизати кінчики, гострі леза, притупляючи їх і незабаром перетворивши їх на ромби, розм'яклі, безформні, годі було повірити, що цю штуку можна було встромити в чиюсь горлянку, коли вогонь закінчив там свою роботу, стало неможливим побачити в масі розплавленого металу, де тут ножиці, а де ключі, Ключі в мене, сказав лікар і, засунувши три пальці в кишеню штанів, які давно перетворилися на лахміття, що була під самим поясом, дістав звідти колечко з трьома ключами, Як вони могли опинитися в тебе, якщо я поклала їх у свою сумочку, а сумочка згоріла на пожежі, Я забрав їх звідти, боячись, що вони можуть загубитися. Вирішив, буде надійніше, якщо я завжди носитиму їх із собою, і вони також допомагали мені зберегти відчуття, що коли-небудь ми зможемо повернутися додому, Це добре, що ми маємо ключі, але може статися, ми знайдемо свої двері висадженими, Наші двері висадити не можна, не думаю, що хтось навіть намагався це зробити. На якусь мить вони зовсім забули про інших, але тепер настав час з'ясувати, чи комусь іще пощастило зберегти ключі від своїх помешкань, і першою озвалася дівчина в чорних окулярах, Мої батьки були вдома, коли по мене приїхала швидка допомога, я не знаю, що з ними сталося потім, а тоді заговорив старий із чорною пов'язкою на оці, Я був удома, коли осліп, постукали у двері, й прийшла господиня будинку сказати, що прийшли санітари забрати мене, не було коли подумати про ключі, тепер залишилася тільки дружина першого сліпого, але вона сказала, Не знаю, не пам'ятаю, проте вона все знала і все пам'ятала, вона просто не хотіла признатися, що коли раптом побачила, що вона сліпа, вираз ідіотський, але він усталився, й ми не змогли його обминути, вона з криком вибігла з дому, кличучи сусідок, ті з них, котрі були вдома, побоялися контактувати з нею, і вона, яка показала себе такою твердою й рішучою, коли нещастя спіткало її чоловіка, тепер геть розгубилася, залишила двері розчиненими навстіж, навіть не здогадалася попросити, щоб їй дозволили повернутися назад бодай на хвилину, аби зачинити й замкнути двері. Щодо зизоокого хлопчика, то нікому й на думку не спало запитувати його про ключі від дому, адже бідолашний хлопчисько не міг навіть пригадати, де він живе. Тоді дружина лікаря легенько доторкнулася до руки дівчини в чорних окулярах, Ми почнемо з твого будинку, який найближче від цього місця, але спершу нам треба роздобути одяг і взуття, бо ми не можемо ходити далі такими брудними й обшарпаними. Вона зробила рух, щоб підвестися на ноги, але побачила, що зизоокий хлопчик, який наївся від пуза, знову заснув. Тоді вона сказала, Відпочиньмо й поспімо трохи, згодом підемо подивимося, що нас чекає попереду. Вона скинула з себе мокру спідницю, потім, щоб зігрітися, притулилася до чоловіка, те саме зробили перший сліпий та його дружина, Це ти, запитав він, а вона пригадала дім, і її опанував глибокий смуток, але вона не сказала, Утіш мене, хоч, певно, про це подумала, проте невідомо, яке почуття спонукало дівчину в чорних окулярах покласти руку на плече старому з чорною пов'язкою на оці, але так вона зробила, й так вони залишилися, вона заснула, а він ні. Собака вмостився біля дверей, перекривши собою вхід, а це звір суворий і непоступливий, поки не надходить хвилина, коли треба облизати чиїсь сльози.

Вони вдяглися і взулися, тільки що не придумали, як їм помитися, але й так стали разюче відрізнятися від інших сліпців, насамперед кольорами одягу, які в них перебували у відносній гармонії один з одним, бо хоч вибір у них був і невеликий, адже вони потрапили до крамниці одягу, коли там уже майже все розмели, проте то велика перевага мати поруч із собою людину, яка вам може порадити, Одягни цю блузку, яка більше пасує до твоїх штанів, тканина у смужку не вельми пасує до тканини в горошок, подібні дрібниці, які байдужісінькі чоловікам, зовсім не байдужі для дівчини в чорних окулярах або дружини першого сліпого, їм не було байдуже, в які кольори та в які моделі вони вдягнулися, бо за допомогою уяви вони могли бачити, який вигляд мають. Коли стали вибирати взуття, то всі погодилися, що зручність має переваги перед красою, а тому були відкинуті човники й шпильки, замша й лак, бо в тому стані, в якому перебували вулиці міста, по них було найзручніше ходити в гумових чоботях, цілком непромокальних із халявами вище литки, їх легко взувати та роззувати, й немає кращого взуття, якщо ходити треба по багнюці. На жаль, не пощастило знайти чоботи подібної моделі для кожного, так, для зизоокого хлопчика не вдалося знайти щось подібне потрібного йому розміру, а в тих чоботях, які йому приміряли, його ноги тонули, тому довелося задовольнитися кросівками, що не мали певного спортивного призначення. Який збіг, сказала б його мати там, де вона тепер перебуває, якби хтось розповів їй про те, що сталося, це те саме взуття, яке вибрав би для себе мій син, якби він був зрячий. Старий із чорною пов'язкою на оці, якому хотілося вибрати для себе щось якнайбільше, розв'язав проблему, взувшись у баскетбольні кеди, призначені для гравців двохметрового зросту й відповідних пропорцій. Спершу, правда, він мав досить безглуздий вигляд, здавалося, що в нього на ногах величезні білі домашні капці, але це враження зникло вже через десять хвилин, коли його білі капці вкрилися багнюкою і змінили колір, і як то завжди буває в житті, всьому треба тільки дати час, який усе й поставить на свої місця.

Дощ перестав, і не стало видно сліпих, які наставляли в небо роззявлені роти. Вони блукали навколо, не знаючи, чим їм зайнятися і куди приткнутися, їм байдужісінько, стояти чи ходити, у них немає іншої мети, крім добування харчів, музика для них закінчилася, ніколи ще у світі не панувала така тиша, кінотеатрами й театрами тепер користуються лише ті, хто залишився без помешкання і втратив будь-яку надію його знайти, найбільші театральні зали були вже використані для карантину, коли уряд або те, що на той час від нього залишалося, вірив у те, що білу хворобу можна зупинити інструментами й трюками, які не так давно застосовували проти жовтої пропасниці та інших заразних хвороб, але цим заходам настав кінець, і тут не знадобилася навіть пожежа. Що ж до музеїв, то болить душа і стискається серце, коли дивишся на всіх тих людей, я кажу людей, але маю на увазі всі ті картини й скульптури, перед якими не зупиняється жодна людина, щоб помилуватися ними. Чого чекають сліпі, які нині блукають по місту, ніхто не знає, можливо вони сподіваються, що нарешті винайдуть ліки проти їхньої хвороби, якщо вони досі в це вірять, але ця віра розвіялася, коли стало відомо, що хвороба не пощадила нікого, що не стало жодних очей, які могли б заглянути в лінзи мікроскопа, що спорожніли лабораторії, де бактеріям не залишилося іншого виходу, якщо вони хотіли вижити, як пожерти одні одних. Спочатку багато сліпих у супроводі родичів, які ще не втратили зору, зверталися до лікарень, але там їх зустрічали лише сліпі лікарі, які рахували сліпим пацієнтам пульс, прослуховували їх спереду та зі спини, то було все, що вони могли зробити, для цього вони ще мали слух. Потім, підштовхувані голодом, хворі, ті, які ще могли ходити, почали розбігатися з лікарень, виходили померти на вулиці, всіма покинуті й забуті, бо родини, якщо вони досі їх мали, не знали, куди вони поділися й де їх шукати, і щоб їх поховали, не досить було, щоб хтось спіткнувся об їхній труп або навіть відчув неприємний запах, труп могли закопати лише тоді, коли він загороджував якийсь прохід. Не дивно, що на вулицях з'явилося стільки собак, багато з них стали схожими на гієн, плями на їхніх шкурах нагадують плями на розкладених трупах, вони бігають вулицями, тягаючи частини людського тіла, переважно задні, й ніби бояться, що мерці, пожерті й не пожерті, оживуть, щоб помститися їм за ганьбу бути пожертими й неспроможними захищатися. Яким є світ, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, й дружина лікаря відповіла, Немає різниці між зовнішнім і внутрішнім, між тим, що тут, і тим, що там, між небагатьма й багатьма, між тим, як ми живемо, і тим, як будемо жити. А люди, якими вони здаються, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди блукають, наче привиди, бути привидом, либонь, означає мати певність, що життя існує, бо його існування підтверджується чотирма чуттями, але не мати змоги бачити його, А автомобілів тут багато, запитав перший сліпий, який ніяк не міг забути, що його машину вкрали, Ціле кладовище. Ані лікар, ані дружина першого сліпого запитань не поставили, а навіщо їм їх ставити, якщо відповіді не відрізнятимуться від попередніх. Зизоокому хлопчикові досить того, що в нього на ногах кросівки, про які він мріяв усе життя, його навіть не засмучує той факт, що він неспроможний бачити їх. Мабуть, із цієї причини він не схожий на привида. І зовсім не заслуговує на те, щоб його називали гієною, слізний пес, який ходить за дружиною лікаря, адже його приваблює не запах мертвого тіла, а погляд живих і, безперечно, зрячих очей, який вряди-годи падає на нього.

Дім дівчини в чорних окулярах розташований недалеко, але до людей, які голодували протягом тижня, лише тепер повертаються сили, тому вони йдуть дуже повільно, а відпочити вони можуть лише посідавши на землю, тож не було сенсу так морочити собі голови з вибором кольорів та моделей, якщо за такий короткий час вони перетворилися на брудні лахи. Вулиця, на якій живе дівчина в чорних окулярах, не лише коротка, а й дуже вузька, тому тут немає автомобілів, проїздити по ній було можна, але тільки в одному напрямку, тому місця для паркування там не було й паркуватися було заборонено. Тому, що людей там не видно, теж не варт дивуватися, на таких вулицях удень нерідко випадають хвилини, коли ніде не видно жодної живої душі, Який номер мав твій дім, запитала дружина лікаря, Сьомий, а живу я на другому поверсі, ліворуч. Одне з вікон було відчинене, в інший час то був би певний знак, що в домі хтось є, але тепер цей знак нічого не означав. Дружина лікаря сказала, Ми не підемо всі, підемо лише ми двоє, а ви чекайте внизу. Вона побачила, що двері на вулицю висаджено, замок видертий, смужка дерева майже на всю свою довжину відкололася від однієї зі стулок. Дружина лікаря не стала про це говорити. Вона пропустила дівчину вперед, адже та знала дорогу, і їй байдуже, що сходи занурені в темряву. Підіймаючись із нервовим поспіхом, дівчина в чорних окулярах двічі спіткнулася, але визнала за ліпше посміятися з себе, Ти собі уяви, адже це сходи, по яких я раніше могла спускатися й підійматися із заплющеними очима, готові фрази завжди такі, вони не роблять різниці між тисячами відтінків сенсу, ця, наприклад, не побачила ніякої відмінності між заплющеними очима й сліпотою. На майданчику другого поверху двері, які вони шукали, були замкнені. Дівчина в чорних окулярах повела по дверях долонею, поки не натрапила на кнопку дзвінка, Світла немає, нагадала їй дружина лікаря, й ці три слова, які лише повторили те, про що всі знали, пролунали для дівчини як передвістя поганої новини. Вона постукала у двері один раз, другий, третій, третій раз кулаком з усієї сили, покликала, Матусю, таточку, але ніхто не вийшов відчинити, ласкаві частки не змогли вплинути на реальність, ніхто не вийшов, щоб їй сказати, Моя люба доню, нарешті ти повернулася додому, ми вже думали, що більш ніколи тебе не побачимо, заходь, заходь, і ця сеньйора, твоя подруга, нехай заходить, нехай вона заходить також, у помешканні в нас трохи безлад, воно давно не ремонтувалося, двері залишилися зачиненими, Там нікого немає, сказала дівчина в чорних окулярах, і, прихилившись до дверей, гірко заплакала, притуливши голову до схрещених ліктів, так ніби всім своїм тілом розпачливо благала змилосердитися над нею, схоже, ми не досить обізнані з усіма складностями людського духу, й тому можемо здивуватися, що так любить своїх батьків, не можучи втриматися від гострих виявів свого болю, дівчина з такими легкими поглядами на життя, хоч зовсім недавно ми вже стверджували, що немає ніякого взаємозв'язку між першим і другим. Дружина лікаря хотіла б її втішити, але що вона могла їй сказати, адже вони вже знали, що люди тепер рідко надовго залишаються у своїх домівках, це, по суті стало неможливим, Запитаймо в сусідів, якщо знайдемо бодай одного, запропонувала вона, Атож, запитаймо, погодилася дівчина в чорних окулярах, але жодної надії не прозвучало в її голосі. Вони почали з того, що постукали в протилежні двері на цьому ж таки майданчику, але там також ніхто не відповів. На вищому поверсі обоє дверей були відчинені. Помешкання були пограбовані, шафи на одяг порожні, там, де зберігається їжа, не видно було навіть сліду від неї. Схоже, люди заходили сюди зовсім недавно, група блукальців, на яких тепер перетворилися майже всі, бо всі тепер швендяють із дому в дім, з однієї порожнечі в іншу.

Вони опустилися на перший поверх, дружина лікаря постукала кісточками пальців у найближчі двері, запала очікувальна тиша, потім хрипкий голос із недовірою запитав, Хто там, і дівчина в чорних окулярах відповіла, Це я, ваша сусідка з другого поверху, я шукаю своїх батьків, може, ви знаєте, де вони є, що з ними сталося. У помешканні зачовгали кроки, двері відчинилися, і вийшла неймовірно худа бабуся, лише шкіра та кості, з довжелезним і заплутаним сивим волоссям. Неймовірно огидний нудотний сморід вилетів із помешкання й примусив відступити обох жінок. Бабуся витріщила очі, вони були в неї зовсім білі, Я нічого не знаю про твоїх батьків, по них приїхали наступного дня по тому, як забрали тебе, я тоді ще не втратила зір, Хтось іще в будинку живе, Вряди-годи я чую, як хтось підіймається сходами, але це люди чужі, що приходять сюди спати, на одну ніч, А де тепер мої батьки, Я тобі вже сказала, що нічого про них не знаю, А ваш чоловік, ваш син і ваша невістка, їх теж забрали, А чому не забрали вас, Бо я заховалася, Де, Уяви собі, у твоєму помешканні, А як ви змогли туди увійти, Чорним ходом, я піднялася туди по зовнішній пожежній драбині, розбила скло й відчинила двері ізсередини, ключ стримів у замку, А як же вам пощастило жити відтоді самій-одній у своєму домі, запитала дружина лікаря, Тут є хтось іще, стрепенулася від несподіванки бабуся, крутячи головою, Це моя подруга, вона з тієї групи, яка мене супроводжує, пояснила дівчина в чорних окулярах, І справа не тільки в тому, щоб жити самій-одній, як ви змогли добувати собі їжу протягом усього цього часу, продовжила свої розпитування дружина лікаря, Я не така дурна, якою здаюся, зуміла пристосуватися, Якщо не хочете розповісти, не розповідайте, я запитала лише з цікавості, А чого б і не розповісти, розповім, насамперед я обшукала всі приміщення в домі, зібрала всю їжу, що там залишилася, ту, яка почала псуватися, з'їла відразу, іншу приберегла, Ви ще маєте якісь рештки, запитала дівчина в чорних окулярах, Ні, та їжа вже закінчилася, відповіла стара з несподіваним спалахом недовіри в її білих очах, хоч це тільки словесна формула, яка вживається в подібних ситуаціях, не маючи строгого значення, бо очі, те, що ми називаємо очима, не мають ніякого виразу, незалежно від того, чи вони зрячі, чи сліпі, чи навіть видерті з очниць, вони завжди залишаються інертними, усю вагу красномовства й риторики беруть на себе повіки, вії і навіть брови, проте вся слава дістається очам, Тоді з чого ви живете тепер, запитала дружина лікаря, Смерть ходить вулицями, але на подвір'ях, біля будинків, життя ще не закінчилося, загадково відповіла стара, Що ви маєте на увазі, На подвір'ях є капуста, є кролі, є кури, є також квіти, але квіти не їдять, І як ви всім цим харчуєтесь, Коли як, іноді зрізаю кілька капустин, іноді, іноді ріжу кроля або курку, А як їх їсте — сирими, Спочатку я розпалювала вогнище, а потім призвичаїлася до сирого м'яса, а качани капусти солодкі, тож думаю дочка моєї матері не помре. Вона відступила на два кроки, майже стала невидима в темряві, яка панувала в домі, лише її білі очі блищали, і сказала звідти, Якщо хочеш зайти у своє помешкання, заходь, я тобі покажу, як туди увійти. Дівчина в чорних окулярах хотіла сказати, що ні, не треба, дякую, мені немає сенсу туди заходити, якщо моїх батьків там немає, але зненацька їй захотілося побачити своє помешкання, побачити своє помешкання, яка дурниця, адже я сліпа, але принаймні провести долонями по стінах, по покривалу ліжка, по подушці, на якій спочивала моя шалапутна голова, по меблях, можливо, на комоді досі стоїть ваза з квітами, про яку вона згадала, якщо стара не збила її на підлогу, розлючена тим, що нічого не знайшла тут поїсти. Вона сказала, Якщо дозволите, то я скористаюся з вашої пропозиції, це велика ласка з вашого боку, Прошу, заходь, але пам'ятай, що ніякої їжі ти там не знайдеш, а ту крихту, яку я маю, я бережу для себе, та вона тобі й не смакуватиме, до сирого м'яса треба звикнути, Не турбуйтеся, їжу ми маємо, Ну якщо ви справді маєте їжу, то у плату за мої послуги залиште трохи й мені, Ми вам залишимо, не турбуйтеся, сказала дружина лікаря. Вони вже пройшли коридор, і сморід став нестерпним. У кухні, тьмяно освітленій зовнішнім світлом дня, на підлозі валялася шкурка кроля, куряче пір'я, кістки, а на столі, у брудній та-рілці, вимазаній засохлою кров'ю, лежали шматки невпізнаванного м'яса, здавалося, пережовані вже кілька разів. А чим ви годуєте кролів і курей, запи-тала дружина лікаря, Капустою, травою, недоїдками, сказала стара, Недоїдками чого, А чого завгодно, м'яса також, Ви ж не станете розповідати нам, що кури та кролі їдять м'ясо, Кролі ще не їдять, але кури дзьобають його залюбки, тварини, вони, як люди, до всього звикають. Стара пересувалася впевнено, не спотикаючись і не наштовхуючись на речі, відсунула з дороги крісло, так ніби його бачила, потім показала на двері, що виходили на зовнішні пожежні сходи, Підіймайтеся цими сходами, сказала стара, але обережно, поручні там поржавіли й дуже розхитані, А як же двері, запитала дівчина в чорних окулярах, Двері відчинені, їх треба тільки штовхнути, а ключ ось він, у мене, Він мій, хотіла сказати дівчина, але в ту саму мить подумала, що цей ключ зовсім їй не потрібен, бо якщо батьки, або хтось із них, забрали ключі від парадного входу, то не стане ж вона просити цю стару щоразу, коли їй треба буде або увійти до свого помешкання або вийти з нього. Вона відчула, як серце їй стислося, чи тому, що вона збиралася увійти у свій дім, чи тому що знала, батьків вона там не знайде, чи ще чомусь.

Кухня була чиста й прибрана, навіть пилюки на меблях накопичилося не так багато, ось вам ще одна з переваг дощової погоди, крім того, що дощ щедро поливає капусту й траву, і справді, садочок біля будинку, побачений згори, здався дружині лікаря сельвою в мініатюрі. Невже кролі й справді бігають там на волі, запитала вона себе, звичайно ж, ні, вони й далі живуть у крольчатниках, чекаючи, поки рука сліпої жінки простягне їм пучок капустяного листя, а потім схопить за вуха й витягне назовні, хоч як хвицай ногами, тоді як друга рука підготує удар наосліп, що зламає йому хребці під самим черепом. Пам'ять дівчини в чорних окулярах провела її по квартирі, як і стара з нижнього поверху, вона не наштовхувалася на меблі й не спотикалася, батьківське ліжко було незастелене, певно, їх забрали рано-вранці, вона сіла там і заплакала, дружина лікаря сіла поруч із нею й сказала, Не плач, а що вона ще могла сказати, який сенс могли мати сльози, якщо весь світ утратив сенс. У квартирі дівчини на комоді стояла скляна ваза з уже засохлими квітами, вода випарувалася, туди потяглися сліпі руки, пальці доторкнулися до мертвих пелюсток, яким слабким стає життя, якщо не підтримувати його. Дружина лікаря відчинила вікно й подивилася на вулицю, там вони всі сиділи на землі, терпляче чекаючи, лише слізний собака підняв голову, його тонкий слух повідомив його, що на нього хтось дивиться. Небо, знову покрите хмарами, почало темнішати, надходила ніч. Вона подумала, що сьогодні їм не треба шукати притулку для спання, вони заночують тут, Бабусі не дуже сподобається, якщо ми всі пройдемо через дім, промурмотіла вона. У цю мить дівчина в чорних окулярах доторкнулася до її плеча і сказала, Ключі стримлять у замковій шпарині, вони їх не забрали. Що ж, принаймні цю проблему, якщо йдеться про проблему, розв'язано, не треба буде випробовувати терпіння старої з нижнього поверху, Я спущуся й покличу їх, ніч скоро настане, як добре, що принаймні сьогодні ми зможемо поспати в помешканні, під дахом, сказала дружина лікаря, Ви ляжете на ліжку моїх батьків, сказала дівчина в чорних окулярах, Побачимо потім, Тут я розпоряджаюся, це мій дім, Ти маєш слушність, ми розташуємося, як ти хочеш, дружина лікаря обняла дівчину, а тоді спустилася, щоб покликати компанію. Йдучи сходами нагору, жваво розмовляючи, вряди-годи спотикаючись, хоч їм було ясно сказано, Кожен прогін тут має по десять сходинок, вони нагадували людей, які йдуть у гості. Слізний собака йшов за ними, так ніби ходив за ними протягом усього свого життя. Дівчина в чорних окулярах стояла на майданчику сходів і дивилася вниз. Так уже повелося, що хазяїн дому завжди виходить подивитися, хто до нього завітав, і якщо це друзі, то кинути їм слова привітання, а в цьому випадку непотрібні були й очі, щоб знати, хто наближається, Заходьте, заходьте, розташовуйтеся зручніше. Стара з першого поверху подивилася в замкову шпарину, подумала, що це одна з тих банд, які приходять ночувати, у цьому вона не дуже помилилася, й запитала, Хто там ще, й дівчина в чорних окулярах відповіла їй згори, Це мої друзі, стара дещо розгубилася, як то дівчина змогла вийти на майданчик сходів, відразу зрозуміла й розгнівалася на себе, чому вона відразу не здогадалася знайти й забрати ключі від вхідних дверей і вийшло так, ніби вона втратила право власності на дім, у якому вже кілька місяців була єдиною мешканкою. Вона не знайшла іншого способу вилити своє роздратування, як сказати, відчинивши двері, Ви обіцяли мені дати їжу, глядіть, не забудьте. А що ні дружина лікаря, ні дівчина в чорних окулярах, одна заклопотана тим, щоб провести тих, які підіймалися сходами, а друга, щоб прийняти їх, їй нічого не відповіли, то вона з люттю викрикнула, Ви мене чули, і зробила це вкрай невчасно, бо слізний собака, який у ту мить саме проходив повз неї, загавкав так гучно, що всі сходи задвигтіли від його гавкання, і це справило чудодійний ефект, стара зойкнула від переляку й зникла у своєму помешканні, миттю зачинивши за собою двері, Хто та відьма, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, ми так говоримо тоді, коли лінуємося подивитися на себе самих, пожив би він стільки, скільки пожила ця бабуся, тоді ми подивилися б на поки він зумів би зберегти свої цивілізовані манери.

Їжу вони мали тільки ту, яку принесли в пластикових мішках, воду довелося витрачати надзвичайно ощадливо, буквально по краплині, з освітленням пощастило, у буфеті на кухні знайшлися дві свічки, які зберігалися там на випадок проблем з електроенергією, і дружина лікаря засвітила їх лише для власного задоволення, бо інші світла не потребували, вони вже бачили світло у власних головах, таке сильне, від якого осліпли. Більше нічого в них не було, але й з цим вони влаштували справжнє сімейне свято, з тих рідкісних, де все, що належить одному, належить усім. Перш ніж посідали за стіл, дівчина в чорних окулярах та дружина лікаря спустилися на нижній поверх, щоб виконати прохання, а якщо висловитися точніше, то задовольнити вимогу або заплатити натурою за дозвіл пройти крізь митницю, розташовану на першому поверсі. Стара зустріла їх бурчанням і наріканнями, клятий пес, від зубів якого вона ледве врятувалася, а то він би її зжер, Вам треба мати багато їжі, щоб прогодувати такого великого звіра, натякнула вона, ніби сподівалася цим докірливим зауваженням розбудити в двох жінок те, що ми називаємо докорами сумління, й вони скажуть одна одній, а й справді, хіба це по-людському дозволити, щоб нещасна бабуся померла з голоду, тим часом як брутальний звір жертиме від пуза. Проте дві жінки не піднялися знову нагору, щоб принести їй іще їжі, бо й так вони їй уже дали дуже щедру порцію, якщо ми візьмемо до уваги надзвичайно важкі обставини нинішнього життя, й цілком несподівано бабуся з нижнього поверху це зрозуміла, зрештою не така вже лиха, якою здавалася, вона пішла до свого помешкання й повернулася з ключем від чорного ходу, сказавши дівчині в чорних окулярах, Візьми, це твій ключ, а що їй цього здалося мало, то пробурмотіла, зачиняючи двері, Дуже дякую. Дві жінки піднялися назад, надзвичайно здивовані, що стара відьма спроможна на почуття вдячності, Вона жінка непогана, проте коли залишилася сама-одна, розум їй трохи скаламутився, промовила дівчина в чорних окулярах, схоже особливо не замислюючись про те, що каже. Дружина лікаря нічого їй не відповіла, вона вирішила перенести їхню розмову на пізніше, і коли всі інші вже полягали, й дехто заснув, а вони обидві сиділи на кухні, наче мати й дочка, які набираються сил, щоб завершити прибирання в домі, дружина лікаря запитала, І що ти збираєшся робити тепер, Нічого, залишуся тут і чекатиму, коли повернуться мої батьки, Сама-одна й сліпа, До сліпоти я вже звикла, А до самотності, Муситиму звикнути й до самотності, моя сусідка з нижнього поверху також живе сама-одна, Невже ти хочеш перетворитися на таку, як вона, й годуватися капустою та сирим м'ясом, поки вистачить, у цих багатоквартирних будинках, схоже, ніхто більше не живе, ви тут будете лише вдвох і зненавидите одна одну від страху, що їжа скоро закінчиться, кожен шматок, який дістанеться одній із вас, треба буде вихопити з рота другої, ти не бачила цієї нещасної жінки в її помешканні, ти лише чула запах, то я тобі скажу, що навіть у тій божевільні, де ми жили, не було так гидко, Раніше чи пізніше ми всі станемо такими, як вона, а потім усім настане кінець, життя більше не буде, Але поки що ми живемо, Послухай-но, ти знаєш набагато більше, ніж я, супроти тебе я невігласка, але я думаю, що ми вже мертві, ми сліпі тому, що ми мертві, або як хочеш, я скажу це по-іншому, ми мертві тому, що ми сліпі, це одне й те саме, Я ще спроможна бачити, На щастя для тебе, на щастя для твого чоловіка, для мене, для інших, але ти не знаєш, чи вдасться тобі зберегти зір, а якщо ти його втратиш, то станеш такою, як і всі, й усі ми закінчимо так само, як наша сусідка знизу, Сьогодні — це сьогодні, завтра буде завтра, я сьогодні несу на собі відповідальність, а не завтра, коли я можу осліпнути, Відповідальність за що, Відповідальність за те, що я зберегла зір, коли інші втратили його, Ти не можеш доглядати або годувати всіх сліпих на світі, Я мусила б, Але ти не можеш, Я допомагатиму тим, хто перебуває в зоні моєї досяжності, Я знаю, ти це робиш, бо якби не ти, я, певно, була б уже нежива, І тепер я не хочу, щоб ти померла, Я мушу тут залишитися, це мій обов'язок, тут мій дім, я хочу, щоб мої батьки знайшли мене, коли вони повернуться, Якщо вони повернуться, ти сама це сказала, треба буде ще з'ясувати, чи вони залишилися твоїми батьками, Я тебе не розумію, Ти сказала, що твоя сусідка знизу була непоганою людиною, Бідолашна, Бідолашні твої батьки, бідолашна ти, коли ви зустрінетеся, сліпі на очі й сліпі на почуття, бо ті почуття, якими ми жили і які нам допомагали бути такими, як ми були, були почуттями людей зрячих, у незрячих почуття будуть зовсім іншими, ми не знаємо, як саме вони зміняться і якими будуть, ти сказала, ми мертві тому, що сліпі, й ти мала рацію, Ти любиш свого чоловіка, Так, як саму себе, але якщо я осліпну, якщо після того, як осліпну, перестану бути тією людиною, якою я була, не знаю, чи зможу я тоді любити його і якою любов'ю, У нашому минулому житті також були сліпі, їх було порівняно мало, почуття, притаманні людям, були почуттями тих, хто бачить, тому сліпі жили почуттями чужими, не почуттями сліпих, якими вони були, а тепер нові почуття, що народжуються — це автентичні почуття сліпих, і ми ще перебуваємо на самому початку, ми досі живемо тими почуттями, які в нас були, але не треба мати очей, аби відчути, як змінюється наше життя, якби одного дня мені сказали, що я вб'ю людину, я глибоко образилася б, а проте я вбила її, А що ти хочеш тоді від мене, Ходімо зі мною, ходімо в наш дім, А як же інші, Те, що стосується тебе, стосується і їх, але тебе я люблю особливо, Чому, Я сама себе запитую, чому, можливо тому, що ти стала мені як сестра, а можливо тому, що мій чоловік ліг із тобою, Пробач, Це не злочин і пробачення не потребує, Ми смоктатимемо з тебе кров, житимемо як паразити, Паразитів не бракувало й тоді, коли ми жили, а щодо крові, то має ж вона бути для чогось потрібна, а не лише підтримувати тіло, в якому вона циркулює, а зараз ходімо спати, бо завтра для нас почнеться нове життя.

Нове життя чи те саме. Зизоокий хлопчисько, коли прокинувся, захотів у нужник, його шлунок геть розладнався, певно, не вся їжа пішла йому на користь, але тут-таки з'ясував, що зайти туди неможливо, либонь, стара з нижнього поверху ходила в усі нужники багатоквартирного будинку й довела їх до такого стану, що користуватися ними стало неможливо, але досі про це ніхто не знав, бо завдяки унікальній випадковості нікому із сімох людей не захотілося вчора очистити шлунок, перед тим як вони полягали спати. Сьогодні ж у всіх з'явилося таке бажання, а найдужче в бідолашного хлопчиська, який більше не міг терпіти, бо хоч нам і не хочеться визнавати, проте ці брудні реальності життя не можна цілком пропустити в будь-якій розповіді, бо якщо живіт не турбує, то кожен має ідеї, кожен, наприклад, готовий дискутувати, чи існує пряма залежність між очима та почуттями, й чи почуття відповідальності природно виникає лише в тієї людини, яка має добрий зір, та коли в животі виникає гострий біль, коли тіло починає підпирати, й воно перестає нам коритися, ось тоді й стає видно, якими тваринами ми все-таки є, У садочок, вигукнула дружина лікаря, й вона мала слушність, бо якби не було так рано, то ми вже зустріли б там сусідку з нижнього поверху, й час уже забути про принизливу манеру називати її бабусею, вона вже була б там, навпочіпки й оточена курми, а хто запитав би, до чого там кури, то він вочевидь не знайомий із повадками цієї птиці. Ухопившись за живіт, із допомогою дружини лікаря, зизоокий хлопчик, долаючи біль і тривогу, спустився сходами, він і так, бідолашний, тримався довго, але на останніх сходинках сфінктер не витримав внутрішнього тиску, й наслідки ви можете собі уявити. Тим часом п'ятеро інших спустилися, як могли, по пожежній драбині — пожежа й справді гуготіла в їхніх животах — і якщо після їхнього життя в карантині вони ще зберегли крихту сором'язливості, то тут їй настав кінець. Розбігшись по садочку, стогнучи від перенапруги, страждаючи від решток непотрібного сорому, вони зробили те, що мали зробити, тут-таки була й дружина лікаря, але вона плакала, дивлячись на них, на свого власного чоловіка, на першого сліпого і його дружину, на дівчину в чорних окулярах, на старого з чорною пов'язкою на оці, на хлопчиська, вона бачила, як вони розкарячилися в траві, між голівками капусти, з курми за компанію, слізний собака теж товаришив їм тут. Вони підтерлися, як могли, мало й погано, жмутиками трави, уламками цегли й черепиці, усім, що трапилося їм під руку, але світ іще не бачив більш незручної заміни. Вони знову піднялися по пожежній драбині, цього разу сусідка з нижнього поверху не з'явилася, щоб запитати, хто вони такі, звідки прийшли, куди йдуть, вона ще спала після несподівано доброї вечері, й коли вони увійшли до помешкання, то спочатку не знали, про що говорити, потім дівчина в чорних окулярах сказала, що вони не можуть залишатися в такому стані, води, щоб помитися, і справді немає, дощ, на превеликий жаль, сьогодні не лив із неба потоками, як учора, а то б вони знову спустилися в садочок, але тепер голі й без усякого сорому, й підставили б голову та плечі під щедру воду з неба, відчули б, як вона збігає їм по спині, по грудях, по ногах, могли б набрати її в нарешті чисті долоні й погамувати жорстоку спрагу, свою чи когось іншого, а може навіть, доторкаючись губами до тіла, розбудили б у собі й іншу спрагу. Дівчину в чорних окулярах, як уже не раз зазначалося, якщо щось і приведе до згуби, то це надмір уяви, про що непогано їй було б пам'ятати в такій ситуації, як ця — трагічна, гротескна, розпачлива. Та попри все це їй не були чужі й деякі практичні почуття, що вона й довела, спочатку понишпоривши у власній спальні, а потім і в спальні своїх батьків, і видобувши звідти кілька рушників та простирадел, Підітремося поки що цим, сказала вона, і краще так, аніж ніяк, і немає сумніву, то була вдала думка, бо коли сіли снідати, то відчули себе зовсім іншими людьми.