Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.

– Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, – пошепки сказав Денис. – Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…

– Хто він?

– Не впізнаєш?

Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика втрата. Він ще сподівався на чудо. Було тоскно, охоплювало гірке почуття безсилля. Експерти робили свою справу. А ген над верхівками дерев виднілися останні поверхи будинку № 24, де в двадцятій квартирі… Його перевернули горілиць. Біронський Ігор. На лівій скроні темний згусток крові. Хто ж його вбив і за що? І чому опинився в гаю коло горба? Заманили? Прийшов на зустріч? Вчора похорон – і знову смерть…

Тополюк пильно стежив за роботою експерта Голосова. Ось він нахилився і витяг з-під паска джинсів коричневого зошита, пінцетом вийняв з трави жовтий металевий диск. Золотий імперіал! Це вже щось означало! І в Шейченка, і в Біронського були монети, і обидва мертві. А якщо їх має також Апостолов?…

– Тут багато неглибоких круглих ямок, – мовив Голосов. – Свіжі.

Євген подивився собі під ноги: поруч з лівим черевиком – ямка. Присів, розглядаючи її, помацав пальцями. Справді свіжа, діаметром з металевий карбованець. Невже?!.

– Очевидно, слід палиці, – сказав Денис. – Часом не наш недосяжний і таємничий Кривий?

– Можливо, – Тополюк не був упевнений.

Кривий зіпхнув Шейченка з підвіконня, а тут зовсім інший «почерк» убивства. Перше – не позбавлене вигадки, друге – звичайне: удар по голові. Далебі, Ігор не сидів на підвіконні, як Віталій. Євген помітив: Голо-сов підняв якийсь папірець, обережно розгорнув – аркуш, помережений синіми літерами. Цікаво, який «врожай» зберуть експерти?

– Іване Петровичу, – звернувся Бухов до Голосова, – візьміть ямку на спектральний аналіз на предмет гуми.

– Хм, ви вважаєте?… – експерт звів голову й уважно зиркнув на слідчого.

Голосов здогадався, що мав на увазі Бухов, бо досліджував чорну смугу на сорочці Шейченка. Він перевірив кишені джинсів: кілька срібних монет і три ключі на брелоці.

Поміж дерев замиготіли дві білі постаті й синя сорочка- санітари з ношами і сержант Черняк. Поклали Біронського, накрили простирадлом. Молодець, Петро, прийшов з ними: показав дорогу і допоміг нести. Забрали, й наче тут ніхто не лежав і нічого не трапилося, тільки прим’ята трава… Присутні пожвавішали, почали голосніше розмовляти. І так завжди: смерть пригнічувала навіть людей, які не раз стикалися з нею.

Євгенові здалося, брила старого черепашнику ніби трохи зсунута вбік і нещільно притулена до схилу пагорба. Раніше вона справляла враження важкого, непорушного каменя. Євген ступив до черепашнику, прискіпливо обдивився його. Праворуч, вздовж по краю, – бліда смужка трави, мов паростки бараболі в льосі.

Постривай! Це ж її!… Він встромив пальці в глибоку виямку й потяг на себе брилу. Вона на диво легко піддалася, й під нею зачорнів продовгуватий отвір. Євгену хтось гаряче задихав у потилицю. Озирнувся – Бухов. Підійшли Носаківський, Польовий, експерти, кінолог Власенко.

– Ну, ти даєш, Євгене! – прошепотів захоплено Денис. – Всі товчемось, і ніхто… Як же ти здогадався?

– Я тут був у суботу, бачив брилу, а зараз здалось… – він зніяковів від загальної уваги.

– Треба обстежити, – сказав Носаківський. – Може, має відношення до справи.

– Дозвольте, я пошлю Факела, – запропонував Власенко. – Хай спершу він. Застрахуємося від несподіванок.

Факел, грудастий собака з чорною спиною і рудими підпалинами на боках, шмигонув в отвір. Всі прислухались… Минуло не більше хвилини, і собака поволі виліз назовні, крутнув хвостом, мовляв, все гаразд – нема чого боятися. Експерти з чемоданчиками і ліхтариками протислися в отвір.

– Бухов і Тополюк! – гукнув їх полковник Польовий.

Вони підійшли. Прокурор Носаківський співчутливо глянув на них.

– Вже друге вбивство, – сказав багатозначно, теж не вірячи у нещасний випадок із Шейченком. – Ми тут обговорили з полковником ситуацію. Чи не варто, Денисе Єгоровичу, створити бригаду? Мабуть, удвох важко провадити розслідування?

– Справді, знайти Кривого серед сотень тисяч жителів міста нам над силу, – погодився слідчий.

– А якщо він не місцевий? – зауважив Польовий, промовисто мружачи карі очі.

– Тоді б його затримали на якомусь вокзалі: автобусному, залізничному або в аеропорту чи на постах ДАІ, – відповів Тополюк. – Адже орієнтировки на нього мають всі наші працівники.

– Слушно, – погодився полковник.

Носаківський і Польовий знали про перипетії розслідування. Безумовно, їх стурбувало вбивство одного з товаришів Шейченка. Бухову і Тополюку нетерпеливилося чимшвидше натрапити на слід Кривого, зустрітися з ним віч-на-віч. Свідчення Римми Полякової і Михайла Чикирди викликали занепокоєння і тривогу. Євген остаточно переконався, і смерть Біронського довела – трійцю переслідували. За що?