– Значить, на черзі Апостолов, – роздумливо сказав Носаківський. – Або зводять з ними якісь рахунки, або прибирають як свідків, небажаних, звичайно.

– За розвитком подій – ніби так, – озвався Бухов.

– Треба попередити хлопчину, – порадив Польовий. – Нехай не потикається вечорами на вулицю.

– Зробимо, – пообіцяв Денис.

З отвору висунувся експерт Голосов, махнув рукою. Тополюк вільно, хоча й боком, увійшов усередину й обережно, боячись вдаритися головою, випростався. Очі призвичаїлись до напівтемряви. Під ногами підлога, вимощена червоними квадратними плитками, стіни і склеписта стеля викладені з червоної цегли. Вглибині, кроків за десять від входу, на стіні жовта тьмяна пляма світла і чорні, рухливі тіні постатей. Він упевнено рушив уперед і за кілька секунд вперся в тупик, вірніше – у завал із каміння і землі.

Ліворуч, звідки падало примарне світло, у грубій стіні зяяла велика дірка. Долинали голоси. Зігнувшись, Євген проліз у неї і опинився в доволі просторій, сухій кімнаті. Випростався, оглянув її: до стелі метрів зо два з половиною, стіни цегляні, підлога з чорних плит, у кутку круглий стіл з вигнутими ніжками, справжня софа, чотири крісла, комод. Дерево темне, старе і меблі наче з музею: різьблені ніжки – лев’ячі лапи, грона винограду й листя.

На стіні, напроти стола, прикріплено фару. Кімната густо обклеєна вирізками із журналів: різні групи ансамблів хард-року, спортсменів. На комоді свічник на три свічки у вигляді фігури німфи з піднятими руками, праворуч – гасова лампа, три пляшки з-під шампанського. Під столом акумулятор. Не відчувалося ні задухи, ні запаху плісняви, як у льосі чи підвалі.

– І що ви тут, Іване Петровичу, виявили цікавого? – запитав експерта Носаківський.

– Багато пальчиків і ось це, – він підняв за ріжок целофанову торбину, напхану хутром. – Чоловічі шапки. І ще… – Голосов обвів усіх хитрим поглядом. – Тайник. А де він, га?

– Ну-ну, Іване Петровичу, не примушуйте нас обстукувати стіни і повзати по підлозі, – посміхнувся Польовий.

– А ви коло нього стоїте, – сказав експерт і, ступивши до полковника, підняв дротиком у підлозі плитку.

Справді тайник: акуратно видовбана яма сантиметрів п’ятдесят завглибшки. Порожня, тільки на земляному дні відбиток кружальця.

Тополюк здогадувався, що вони виявили таємне пристанище Шейченка, Біронського і Апостолова. Але як ті натрапили на цю давню схованку? Що в тому коричневому зошиті, знайденому під паском у Біронського? Чи не за ним він приходив? І саме після похорону і допиту.

Невдовзі вони вибралися надвір. Євген примружився від сліпучого сонячного світла.

– Тут ніхто не вештався? – звернувся Польовий до Власенка, що сам залишався на варті.

– Ніхто.

Вони ретельно припасували брилу черепашнику до отвору.

– Іване Петровичу, коли дасте нам результати? – запитав експерта Бухов.

– До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.

– Дістанемо.

Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать – біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?

– Та жінка впізнала Ігоря, – пошепки мовив слідчий.

– Де він?!. Де?!. – закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: – Ні, неправда, неправда… Він живий, живий наш Ігорок…

Бухов залишився з ним.

Того дня трапилося ще кілька подій.

Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.

У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.

Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.

Він натис на кнопку дзвінка. Дарма. Штовхнув двері – відчинились, і він переступив поріг. Квартира наче двигтіла від року, хоч затуляй вуха. Зазирнув на кухню – нікого. У вітальні ні батька, ні матері. Музика виривалася з кімнати Аркадія. А раптом?… Вистежив, коли батьки пішли на роботу, відімкнув, нишком забрався і, як Ігоря Біронського, тільки в рідній домівці… Тополюку зробилося зле. Він метнувся до кімнати.

Ох… Аркадій в самих трусах вправлявся з гантелями. Гримів магнітофон. Юнак застиг з піднятими руками, витріщившись на оперуповноваженого. Євген вимкнув магнітофон, і запала тиша. Сів на стілець.

– Де твої батьки?

– Вже на роботі, – Аркадій поволі опустив руки, його жилаве тіло лоснилося від поту.

– Ти сам живеш у під’їзді?

– Як це – сам?

– Тоді навіщо так голосно вмикаєш музику? А може, у когось ще сплять малі діти, хтось прийшов з нічної зміни, хтось лежить хворий, га? – запитав суворо. Апостолов мовчав. – Щоб це було востаннє, якщо не хочеш неприємностей. А тепер: куди ви вчора ходили з Біронським після допиту?

– Трохи потренувались.

– Коли повернулися додому?