Євген уявив, як вправлялися на Заворотному троє тренованих дзюдоїстів, що володіли різними прийомами боротьби, в тому числі больовими, і його пройняло співчуття до нього. Коли б не чинив опору, напевне, не зламали б ноги і не порвали сухожилля. А як би він сам повівся на місці диспетчера? Втік? Благав би пощади? Ні, бився б до останнього.

– Сумна історія, – Денис, видно, теж співчував диспетчеру. – І відтоді ви ніде їх не зустрічали?

Наївне, на перший погляд, запитання поставив слідчий, але психологічно вірне, розраховане на те, що підозрюваний, поринувши у спогади, втратить над собою контроль і пробалакається.

– Зустрічав… – чи то ствердив, чи то перепитав Заворотний і звів на Бухова очі. – Кого зустрічав? Їх?

– Еге.

– Ні-і… – заперечно покрутив головою. – Я б тоді заявив у міліцію.

– А де ви були шістнадцятого травня з другої до третьої години дня? – безвиразно поцікавився слідчий.

– Шістнадцятого… шістнадцятого… Сьогодні зранку… – Заворотний заворушив губами і почав загинати пальці, щось вираховуючи. По хвилі відповів: – Шістнадцятого був вдома – готувався до зміни. А що?

– Вдома… – розчаровано повторив Денис. – А позавчора з десятої до дванадцятої вечора?

– Теж вдома, – Заворотний дивився на них гарними карими очима, в яких світився непроникливий холод. Поляскав себе по знівеченій нозі. – Я тепер нікуди не ходжу ввечері: вона не дає.

Невже йому невтямки, навіщо запросили до прокуатури? Невже запитання слідчого не підказували єдине Правильне рішення – щиро зізнатися? Адже він не знав, скільки до зустрічі з ним, вже після Євгенового ранкового дзвінка з таксопарку, Бухов нагромадив фактів проти нього. І ніби поміркований хлопець. Втім, саме розважливі часто намагалися викрутитися, ввести в оману слідство. І Заворотний своїми відповідями відразу загнав сам себе в кут.

– Шкода, дуже шкода, – насупився Денис. – Хочу вас попередити: правдиві показання беруться до уваги судом. Ви мене зрозуміли?

– Суд? А при чому тут суд? І навіщо попереджаєте? Дивно: побили, скалічили, а ви!… – обурився Заворотний і глянув на Тополюка, наче шукав у нього захисту й підтримки.

– Не треба, прошу вас, – стомлено сказав слідчий і поклав долоню на справу, виразно постукавши по ній пальцями. – Ось в цій теці лежать свідчення ваших сусідів і таксиста Крушука, дівчини, яка зустріла вас на сходах будинку № 19 по проспекту Миру шістнадцятого травня о 14.30, магнітофонний запис розмови з вашими батьками, свідчення колишнього водолаза, водія тролейбуса, ви сіли в нього двадцятого травня о 23.15. Є ще деякі документи і акти експертизи. Зачитати вам? Провести опізнання? – спокійно, мовби тяжкохворого, умовляв Бухов. – Зізнайтеся, Заворотний. Повірте, це найкращий для вас вихід.

В міру викладання слідчим здобутих фактів і доказів обличчя підозрюваного полотніло. Його карі очі ніби посвітлішали. Він скидався на людину, з якої виточили кров. Євген звівся.

– Вам дати води? – нахилився до нього.

Диспетчер хотів щось сказати, але тільки клацнув зубами й заворушив сухим язиком, зсудомлено ковтнув слину і заперечно похитав головою.

– Я… знав… чекав… Але щоб отак… відразу… – згодом тихо мовив хрипкуватим голосом. – Вони ні за що зіпсували мені життя. З Тамарою розійшлися, розстроїлося наше весілля. Каліка… Зібрав гроші на машину, мріяв про кооперативну квартиру. А як я танцював! Був солістом ансамблю, виступали з концертами в Болгарії, Польщі… Тепер – нічого: ні коханої дівчини, ні улюбленої справи… Скнію в тій буді, як собака на прив’язі, й волочу ногу. За що? – дивився осклілими очима у вікно. – За що?

– І за це ви їх убили? – запитав Тополюк.

– За це. Я не міг ні їсти, ні спати, поки їх не знайшов. Мене постійно це мучило, колотило душу, дерло на клапті…

– А як ви їх знайшли?

– Як?… Тинявся містом, і якось спало на думку, що вони, мабуть, спортсмени. Почав ходити по спортзалах і одного разу набрів на дитячо-юнацьку спортивну школу. Зазирнув у вікно – борються хлопці. Серед них ніби й ті троє. Дочекався, коли вийшли. Вони. Поплентався за ними навзирці. Регочуть, зачіпають дівчат… Провів їх аж на проспект Миру, до будинків. А вранці – туди Школярі… Ви не бачили їхніх тренувань у глухих закапелках на перехожих. Ох, не бачили…

– Чому ж ви не заявили в міліцію? – запитав слідчий.

– А скільки б їм дали? Два – три роки? Дивись, амністія – і на волі. Ні, вони повинні були загинути. Шкода, встиг тільки двох… Як він кричав, коли падав! А той і не тріпнувся, – і зловтішність пролунала з його голосі.

– Припиніть, Заворотний, – болісно скривився Денис. Задзвонив телефон, і він здійняв трубку. – Слухаю. Спасибі, лейтенанте, перевіримо.

Бухов узяв клаптик паперу, щось написав і подав Тополюку. Євген прочитав: «Дзвонили з вокзального пункту міліції. Повідомили, що зовнішні прикмети диспетчера таксі ніби збігаються з орієнтировкою». Ну от, таки натрапили на слід Кривого. Проте вони з Денисом раніше.

Через півтори години після допиту в кімнаті Заворотного з дивана-ліжка експерти видобули срібне відерце старовинної роботи. В ньому колись охолоджували на льоду шампанське. Відерце до половини наповнене золотими імперіалами. «Плата за каліцтво», – спромігся на жарт обвинувачуваний. Він забрав їх у Біронського, коли той впав од смертельного удару. Там же в целофановій торбині лежав замашний молоток.

Біронський, мабуть, після допиту злякався, що слідчі знайдуть коричневий зошит, і вирішив його переховати, випадково натрапивши на схованку зі скарбом.