У Тополюка ледве не вихопилося: «Знайдемо хуліганів!», але стримався, хоч і здогадувався, від кого постраждав таксист. Не любив давати обіцянок, поки не зібрані прямі докази і незаперечні факти. Він попросив Вихованця дізнатися про роботу Заворотного 16-го і 20-го травня і на якій той сьогодні зміні. Кадровик взявся за телефон. А Євгенові вже не сиділося в кабінеті. Таємничий Кривий став реальною людиною.

– Слухайте, капітане: 16-го Леонід працював з 16.00 до 24.00, 20-го – з 8.00 до 16.00, сьогодні теж з восьмої ранку, – повідомив Вихованець.

– Він зараз тут, в центральній диспетчерській?

– Ні. У нас, крім центральної, є два пункти: на залізничному вокзалі й автостанції. Заворотний на вокзалі.

Тополюк подякував Олександру Лаврентійовичу і попросив нікому не казати про їхню розмову. Євгенові нетерпеливилося повідомити добру звістку Бухову, тому він зателефонував з найближчого автомата.

– Привіт, Денисе.

– А, ти, Євгене, – зраділо озвався слідчий. – Сиджу, мов на черені. Ну, що там?

– Є, як і думали, серед диспетчерів. Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження.

– Нарешті. Бачив його?

– Ні. Він зараз на зміні до 16.00. Тільки фото на анкеті. Подивись у коричневий зошит, чи не «тренувалися рейдери» в січні.

– Хвилиночку… – чув, Денис висунув шухляду, зашарудів папером – гортав. – Ага, ось: 5 січня на вулиці Малиновського. Почав Апостол, але не зборов хлопця, підключився Шейх – теж не здолали, поки не встряв Бірон.

– Значить, вони зламали йому ногу й порвали сухожилля.

– Н-да, троє проти одного… Я оце читаю на них характеристики. Зразкові учні, кожного хоч представляй до нагороди. Їхнє викриття для вчителів і батьків наче бомба. Яка ганьба!

– Двом уже байдуже, – гірко зауважив Тополюк. – Коли привезти тобі Заворотного?

– Після зміни. До того часу я підготуюся до зустрічі.

– До речі, Денисе, він 16-го працював з 16.00, а 20-го з восьмої ранку.

– Виходить, в години загибелі Шейха і Бірона не був на зміні, – відразу зметикував слідчий. – Все збігається, ніби хтось навмисно підтасовує факти.

– Це мене теж насторожує.

– Розберемось, Євгене. Через… шість годин ми або на коні білому, або під конем, – не дуже впевнено закінчив Бухов і квапливо, поки Тополюк не поклав трубки, додав: – Ледве не забув. Експертиза виявила у ямках біля схованки частки гуми. Вони ідентичні тим, що на сорочці Шейха. А в тайнику, в землі, частки срібла. Ти мене зрозумів?

– Про гуму – так. Але срібло… – капітан розчаровано зітхнув, бо думав – там ховали золоті імперіали.

Шість годин… За цей час Євген навідався в травматологічний пункт при 2-й міській лікарні і в реєстраційному журналі відшукав запис. Він підтвердив слова кадровика і «рейдінформбюро»: дійсно 5-го січня о 21.30 швидка медична допомога привезла гр. Заворотного Л.С., 26 років, таксиста, у важкому стані – з переломом лівої ноги в коліні й порваним сухожиллям стопи. Зі слів хворого травму заподіяли хулігани.

На коліно йому наклали гіпс й одразу відвезли у відділення, де хірург Янчук Б.В. зробив операцію – підшив сухожилля. Тополюк зустрівся з Янчуком, побалакав з ним, переглянув історію хвороби Заворотного.

Хірург його пам’ятав, бо пролежав таксист більше двох місяців. Виписався, але нога не згиналася. Медицина нічого не могла вдіяти. Надто важкий випадок.

Головний лікар сповістив райвідділ міліції про подію, і до Заворотного кілька разів приходив лейтенант, розпитував, записував… А що далі – хірург не знав: чи розшукали тих хуліганів, чи ні. Йому було шкода хлопця.

Ще здалеку, коли під’їжджав до привокзальної площі, Тополюк помітив диспетчерську – невеличку сіру будку. Вона тулилася на краю тротуару між двома невисокими тутовими деревцями. Поруч диспетчерської низкою вишикувались таксі. Водії стовбичили поміж машинами, теревенили. На площу безперервно прибували тролейбуси, автобуси, снували люди з валізами і клунками. Навколо гамірно і чадно від бензинових вихлопів.

Петро Черняк припаркувався біля приватних машин, навпроти центрального входу вокзалу. На фасаді електрогодинник показував за двадцять хвилин четверту. Євген виліз із «газика», перетнув площу і неквапливою ходою пішов уздовж ряду таксі. Порівнявся з диспетчерською, мимохідь кинув погляд на віконце й побачив за столиком чорнявого, пишночубого хлопця в білій сорочці. Той розмовляв по телефону й водночас щось записував на клаптику паперу. Впізнав. Заворотний Леонід.

Євген сів на лаву. З неї добре видно двері диспетчерської. Отож підозрюваний не зникне непоміченим. Минав час.

За десять хвилин четверта… Раптом таксисти повернулися до тротуару, заусміхались, декотрі попіднімали руки у вітанні – долинули вигуки «привіт!», «чао!». До кого вони?… А, он рудоволоса молодиця, струнка, в бордовій спідниці й тонкій оранжевій кофті, павою пливла повз жовті машини. Жінка грайливо насварилася на таксистів пальчиком, відчинила двері диспетчерської, увійшла всередину. Напевно, змінниця.