– Ой Валю! – зненацька залементувала якась жінка. – Господи! Хто ж тебе?!..

Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть – вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.

– Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… – розпачливо голосила-приказувала.

– Послухайте, шановна, – міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. – Я з міліції. З міліції, – повторив, щоб дійшло до неї.

– Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… – бідкалась. – А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? – витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.

– З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?

– Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.

– Ходімо до вас.

Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.

– Хто ви і звідки? – лагідно запитав її.

– Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. – Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.

– А хлопець? Ви його знаєте?

– Авжеж, вчилися разом. Він шофер нашого колгоспу, секретар комсомольської організації, Молостов Валентин Карпович. Вчора приїхали на базар з качками. Не всі продали і заночували…

Я полегшено зітхнув. Нарешті прояснилося з пораненим. Але як він опинився в сараї? Чому напівроздягнутий? Пташниця замовкла, помітивши мою задуму, й потупилась.

– Розказуйте, Уляно Тимофіївно, – попросив її.

– Про що? – звела на мене затуманені очі. – Поставили машину у дворі, майнули в універмаг, потім повечеряли в їдальні – і сюди на ночівлю.

– А як Валентин потрапив до сарая?

Колосюк знизала плечима.

– У якій кімнаті він жив?

– Двадцять третій.

– Увечері ви не заходили до нього чи він до вас?

Жінка сполошено подивилася на мене, а потім у неї ображено затремтіли губи. Ах чорт! Вона ж сприйняла моє запитання за натяк на залицяння Молостова.

– Як ви?.. Ви… Я заміжня, – тихо, гнівно мовила. – Ми з його Тетяною подруги.

– Пробачте, Уляно Тимофіївно, я зовсім інше мав на увазі, – вибачливо заперечив. – Мене цікавило, о котрій годині ви бачились з ним востаннє.

– Десь о десятій. – І пташниця зніяковіло замовкла, ніби завагалася з повідомленням чогось їй неприємного. Одначе наважилась і сказала: – Я заглянула до Валентина. Він жив з циганами, і я боялася за гроші… Забрала у нього виручку.

Так, тепер мені випадала розмова із жильцями 23 кімнати. Може, від них дізнаюсь, як Молостов опинився у сараї? Я звівся, і Колосюк теж схопилась.

– А куди качки?.. – розгублено запитала. – І машина? Вони ж колгоспні.

– Качки продасте. Наш товариш завезе їх на ринок. І подзвонимо в колгосп, пришлють шофера, – пообіцяв їй. – Ви трохи почекайте.

– О-хо-хо… – Лице у пташниці жалісливо скривилось, і з очей несамохіть потекли сльози. – Це ж взнає Тетяна…

Я піднявся на другий поверх. Відразу при стіні, за двотумбовим столом з телефоном, сиділа чергова – жінка років сорока в бежевому халаті, голова кокетливо пов'язана барвистою косинкою, з-під якої вибивалося пасмо чорного волосся. Глянувши на неї пильніше, я відзначив, що колись вона була достоту гарною і, мабуть, гордовитою, судячи з постави й примружених карих очей. Її довгі пальці спритно орудували шпицями – вони мигтіли, наче у велосипедному колесі, і волошкова вовняна шапочка ніби в'язалася сама по собі.

– Ви до кого? – кинула на мене швидкий погляд.

– Я з міліції. Хто живе в двадцять третій кімнаті?

Її пальці на мить завмерли й знову продовжили свою роботу.

– Двоє грузинів. – У неї приємний грудний голос. – Продають мандарини.

– Є котрийсь із них?

– Є, Арчіл Белішвілі. Третя кімната праворуч, – підказала мені.

Через кілька кроків я спинився перед дверима кімнати. Постукав.

– Заходь, – глухо пролунало у відповідь.

За столом, заставленим наїдками, сидів молодий, широкоплечий чоловік, чорнявий, мов грак, у розхристаній сорочці з підкоченими рукавами. Його груди й руки вкривала густа чорна порость. Він широко, доброзичливо посміхнувся й гостинно повів рукою, запрошуючи до столу.

– Сідай, кацо[1], гостем будеш, – і налив у склянку з глиняної посудини з довгою шийкою якогось червоного напою. – Найкраще п'ється сапераві[2] із сури[3]. Бери, генацвале[4]. Щоб ми ніколи не знали біди.

– Пробачте, але я на роботі, – чемно відмовився, опускаючись на стілець. – Служба.

– Не те говориш, кацо, ображаєш мене, – спохмурнів грузин і непривітно блимнув на мене чорними опуклими очима. – Стакан сапераві – і голова ясна, наче у математика, а на душі – рай. Покуштуєш нашого хачапурі[5], шоті[6], мчаді[7], шашхі[8], які передала мені маміда[9]. Давай, генацвале.