Головний герой твору - молодий інспектор карного розшуку Арсеній Загайгора - випадково натрапляє в архіві прокуратури на справу вісімнадцятирічної давності: про розшук свого батька, що пропав безвісти, і починає "розкручувати" цю історію.
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянський людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Підшиваю останню сторінку справи і згортаю папку. Все, розслідування закінчено. Але від того не маю задоволення. Шкода двох молодих робітників, що, йдучи з кінотеатру, пограбували продуктовий кіоск, а потім влаштували в гуртожитку пиятику й зчинили бійку. Тепер вони сядуть на лаву підсудних, тільки розпочавши життя. І я вкотре себе запитую: чому так сталося? Адже їхні батьки не п'яниці, а працьовиті люди, і колектив майстерні загалом гарний, досі не траплялося там надзвичайних випадків.
Але ж існував якийсь поштовх до такого вчинку? Та поки що я його не знайшов і з допиту нічого не дізнався. «Так захотілося,— відповідали винні, злякані й здивовані, не вірячи, що їх судитимуть, і не усвідомлюючи свого вчинку.— Ми не думали...»
Але чому не думали? Знову розгортаю папку, щоб перечитати справу від початку до кінця, хоч знаю її напам'ять. Заглиблююсь у папери. Позитивні характеристики, пояснення майстра... Ось протокол свідка, що того вечора сидів на балконі, рятуючись від задухи, і бачив, як бешкетники видушили скло в кіоску. Він тоді не зупинив їх, «боявся, щоб не кинули каменя у вікно або десь не перестріли». Так, боягузтво і байдужість завжди поруч із злочином.
За три роки роботи інспектором карного розшуку я в цьому часто переконувався і мене брала злість.
Дзвонить телефон.
—Загайгора слухає.
—Це я, Арсене. Ти не забув?
Я зиркаю на аркушик календаря, де написано: «О 15.00 зустріч у середній школі».
—Я прийду, мамо. Як тобі?
—Нічого, в школі мені завжди краще, — намагається говорити бадьоро.— Готуємось до екзаменів. Сьогодні три контрольні з хімії. Не любив ти хімії.
Вона навмисне згадує хімію, щоб я не розпитував про здоров'я, бо вночі мати пила валер'янку.
—Але ти за мене не червоніла.
—Авжеж, Арсене, авжеж, хімію ти подолав, а от...— зітхає і кладе трубку.
У її зітханні — біль і хвилювання, що я досі не маю пари. Мати розуміє мене як ніхто, але відколи почало здавати її серце, не стримується: тактовно й ненадокучливо натякає про одруження. Я знаю, що її змушує, і в мене холоне в грудях, обіймає невимовний жаль. Мені інколи спадає на думку, що я надвередив її серце тим розкриттям, своїм непогамовним прагненням знайти батькові сліди. Але хіба міг передбачити, куди заведе пошук і що ненароком відкриється велика таємниця? Часом сам себе запитував: а коли б знав, чи доклав би стільки зусиль? І відповідав: безперечно, бо прагнув повніше і глибше пізнати свого батька, як усе моє покоління, що народилося напередодні війни,— майже через хату діти росли сиротами.
Встаю, щоб покласти папку до сейфа, та, потримавши її на долоні, передумую. Не дає спокою відсутність першопричини злочину в цій простій справі. Вирішую ознайомити з нею прокурора Великошича.
У коридорі, як завжди після обіду, відвідувачів нема. З кабінету напроти чується повільне постукування друкарської машинки. То працює мій підлеглий, недавній випускник середньої спеціальної школи міліції, молодший лейтенант Анатолій Кузька. Намірююсь зазирнути до нього, але згадую, як він розгублюється при моїх відвідинах, і минаю двері.
У приймальні чергує молоденький, щойно після демобілізації, сержант. Він поспішно закриває товсту книжку, але я встигаю прочитати «Історія».
—Прокурор у себе?
—Так точно, товаришу капітан.
—Готуєтесь?— киваю на підручник.
—Еге, на юридичний, — ніяковіє.
—Будемо разом їздити на сесії — я заочно навчаюсь на другому курсі юридичного факультету.
Великошич, у синій сорочці із закачаними рукавами, сидить за столом і щось пише, схиливши голову з глибокими залисинами. Ліворуч з вікна падає яскравий сніп сонячного проміння, вирізьблюючи кожну рису його великого обличчя, — кидається у вічі блідо-рожевий шрам на лобі, що тягнеться навскоси від лівої брови і ховається у темно- русому волоссі.
—У тебе щось невідкладне?— питає, не підводячи голови, а впізнаючи мене по кроках.
—Хочу, щоб ви переглянули цю справу. Не знаходжу в ній першопричин злочину. Хіба що кіно викликало у них «спрагу».
—Цікаво, кіно...—уважне зиркає на мене сірими очима, не полишаючи писати.— А ти добряче помізкував над фактами? Який фільм вони дивилися?
—Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.
—Добре, подивлюсь. Ти вибачай... Як там Кузька?
—Втягується. Я зараз іду на зустріч із школярами.
—Нам би частіше виступати перед населенням, частіше,— скрушно мовигь і багатозначно додає:— Бачив Миколу Горака.
—Коли? — підозріло дивлюся на прокурора, гадаючи, що він помилився.
—Сьогодні вранці.
Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й того досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак — колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чесність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погрозою. І ось він на волі — замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зразково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.