На душі неприємний осадок невдоволення, три­вожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фото­картку батька, освітлену промінням. Йому два­дцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і ма­тері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб...

Почув, як у коридорі мати тихо мовила:

—Зараз гляну. Може, не спить.

—Еге, подивіться, — обізвався хтось, і голос ви­дався мені знайомим, аж я звівся на лікті.

Мати прочинила двері.

—Ти не спиш?

—Хто там?

—Нінина мати прийшла до тебе, — сказала, при­ховуючи здивування.

—Дубовенко?! — прискорено забилося серце. — Подай мені сорочку, — я швидко одягнув теніску, кинув поглядом по кімнаті. — Хай заходить.

Недарма наважилася завітати Ганна Микитів­на. Ось і вона в чорній формі залізничника — нері­шуча, з провинним виразом на обличчі. її голубі життєрадісні очі мов прив'ялі волошки.

—Сідайте. А я прихворів.

Вона присіла на стілець, підігнула під нього ноги, взуті в чорні туфлі. Не пасувала їй вороняча форма.

—Либонь, ви вчора остигли: після дощу повіт­ря прохолодне, — мовила, не позбуваючись напру­женості.

—Очевидно, — я теж почувався перед нею ні в сих ні в тих, сидячи на дивані-ліжку, прикритий ковдрою.

Дубовенко уникала мого погляду і дивилась у вік­но, на яблуні й груші, на сарай, стіл із скрученими смужками жерсті — відходами виробництва. Із її зовнішнього вигляду я намагався дізнатися, з чим вона прийшла, з якою вістю: чи згадала щось, чи відомо їй, хто влаштував мені пастку на дорозі? Та я її не квапив.

—Я вас обманула, — глухо пролунало зізнання, і Дубовенко міцно зчепила пальці, аж вони побі­ліли.

—Ви... про що? — від несподіванки я розгубився.

—Про гроші, — сховала зрадливі руки під поли жакета. — Мав їх при собі Петро.

—Багато? — ледве не скочив я на ноги.

Вона ствердно кивнула.

—Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась... Ви вчора по­їхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала... Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ні­би я...

Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гро­ші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.

—А Шепета теж проводжала Карпаня?

—Тетяна? — навіщось перепитала. — Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.

—Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети...— я за­м'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. — Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?

—Ні, — в Дубовенко заблищали сльози на очах.

—І ніколи не виходила заміж? — не розумів, чим викликана її жалість.

—Ніколи, — вона поспішно відвернулась. — її два німці на медогляді... Тетяна була гарна і фуремна.

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубо­венко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, за­смаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і со­ромно своїх недолугих підозр.

—Це ваш брат? — запитала Дубовенко, пока­зуючи очима на фотокарточку батька.

—Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попер­вах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І все ж я поцікавився:

—Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

—Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долю Шепети.

—Шепеті ви не казали про гроші?

—Ні, — не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. — Побій­теся бога! Татяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, — звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи за­кликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, по­гано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, ко­ли доводилося торкатись інтимних стосунків між людьми, зачіпати їхні давні й теперішні пере­живання.

Вибачте, Ганно Микитівно, робота...

Я що? Я нічого... Мені Тетяна — наче рідна сестра, — взялася за ручку дверей. — Крім неї і Ні­ни, в мене нікого. — Прочинила двері, вже наміри­лась іти, і враз спохопилась: — Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби сто­яла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся да­шок.