— Яку гру?

— Не будьте дурним.

— Я не дурний, то я навмисне.

— Ви хороший хлопець, — сказала вона. — I граєте як умієте. Але це нечесна гра.

— Ви завжди вгадуєте чужі думки?

— Ні, не завжди, Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?

— Але ж я справді кохаю вас.

— Будь ласка, умовмося це брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.

Я стиснув її руку.

— Кетрін, люба…

— Тепер у вас дуже кумедно звучить оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.

— Так само каже й наш священик.

— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?

— Буду.

— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено. — Вона встала й подала мені руку. — На добраніч.

Я хотів поцілувати її.

— Ні,— мовила вона. — Я так стомилася…

— Поцілуйте мене, прошу, — сказав я.

— Я страшенно стомлена, любий.

— Поцілуйте.

— Ви дуже хочете?

— Дуже.

Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.

— Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…

Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.

Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.

— Ага! — мовив він. — Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.

— Де ви були?

— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?

— Навідав англійок.

— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.

Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento [10] , де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще.

То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.

— Що сталося?

Він поглянув на мене, тоді підвівся.

— Зараз іду.

— Щось негаразд?

— Та війна ж, розтуди її…

— Що з вашою ногою?

— З ногою нічого. В мене грижа.

— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь?

— Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.

— Ану дайте я помацаю.

— Та вона вилазить.

— З якого боку?

— Отут.

Я обмацав грижу.

— Ану покашляйте, — сказав йому.

— Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.

— Сідайте в машину, — сказав я. — Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.

— Вони скажуть, що я зробив це навмисне.

— Нічого вам не буде, — сказав я. — Це ж не поранення. Адже воно було у вас і раніш?

— Але я загубив бандаж.

— Вас пошлють у госпіталь.

— А не можна мені лишитися тут, лейтенанте?

— Ні, я ж не маю ваших паперів.

З дверей вийшов водій з паперами на поранених у машині.

— Чотирьох у сто п'ятий, двох у сто тридцять другий, — сказав він. То були госпіталі по той бік річки.

— Сідайте за кермо, — звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас.

— Ви говорите по-англійському? — запитав той.

— Так.

— Як вам подобається ця проклятуща війна?

— Гірше нікуди.

— Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди.

— Ви бували в Штатах?

— Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець.

— Хіба я не добре говорю по-італійському?

— Все одно я зрозумів, що ви американець.

— Маємо ще одного американця, — мовив шофер по італійському, глянувши на солдата з грижею.