— Бассі переміг, — сказав я. — Він дужчий за мене. А мені треба йти.

— Йому справді треба йти, — підтвердив Рінальді.— У нього побачення. Я знаю.

— Мені треба йти.

— Позмагаємось іншим разом, — сказав Бассі.— Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. — I поплескав мене по плечу.

На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені.

— На Добраніч, панове, — сказав я.

Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав:

— Вам краще б не йти туди п'яному.

— Я не п'яний, Ріні. Слово честі.

— Треба пожувати кавових зерен.

— Дурниці.

— Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. — Він повернувся з жменею смажених кавових зерен. — Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог.

— Бахус, — мовив я.

— Я трохи проведу вас.

— Та я ж чудово себе почуваю.

Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.

— На добраніч, — сказав я. — А ви чому не хочете зайти?

Він похитав головою:

— Ні. Мені потрібні простіші втіхи.

— Дякую за кавові зерна.

— Пусте, малюк. Пусте.

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.

— Здрастуйте, — мовила вона. — Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.

— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?

— Їй трохи нездужається.

— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився,

— Гаразд, скажу.

— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?

— А чого ж ні.

— Красно дякую, — сказав я. — На добраніч.

Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.

Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. I хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали.

Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі.

— Вона на чергуванні.

— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину?

Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін.

— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно.

— Мені треба їхати.

— Я вийду з вами на хвилину.

— Ви справді одужали? — запитав я надворі.

— Так, любий. Ви прийдете ввечері?

— Ні. Я зараз виїжджаю на Плаву — там буде розвага.

— Розвага?

— Навряд чи щось більше.

— Але ж ви повернетесь?

— Завтра.

Вона розстібала щось на шиї. А тоді вклала мені в руку.

— Це святий Антоній. Приходьте завтра ввечері.

— Хіба ви католичка?

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній добре вберігає.

— Пильнуватиму його задля вас. Прощавайте.

— Ні,— сказала вона, — не «прощавайте».

— Гаразд.

— Будьте розумником і бережіться. Ні, тут не можна цілуватись. Не можна.

— Гаразд.

Я озирнувся й побачив, що вона стоїть на сходах. Вона помахала мені, і я послав їй цілунок рукою. Вона знов помахала, а я тим часом уже дійшов до кінця алеї, заліз на сидіння своєї санітарної машини, і ми поїхали. Святий Антоній був у білому металевому медальйончику. Я відкрив медальйончик і витрусив його на долоню.

— Святий Антоній? — запитав водій.

— Еге ж.

— Я теж маю такого. — Він забрав ліву руку з керма, розстебнув комір френча і витяг з-під сорочки образок. — Бачите?