Я створений не на те, щоб думати. Я створений, щоб їсти. Атож, їсти. Їсти, пити і спати з Кетрін. Може, й цю ніч. А втім, ні, неможливо. Ну, тоді завтра, і добра вечеря, і простирала, і ніколи нікуди не їхати, хіба що разом. Мабуть, таки доведеться, і вже скоро. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це ще треба подумати. Сутеніло. Я лежав і думав, куди ми поїдемо. Місць було багато.

Я зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене.

— Може, чарочку граппи?

— Ні, дякую.

— Моїм коштом, — сказав він, налив малу чарку й посунув її до мене. — Що там на фронті?

— Не знаю.

— Вони п'яні,— сказав він, махнувши рукою на тих двох солдатів. Цьому неважко було повірити. Вони й з вигляду були п'яні.— Скажіть мені, що там на фронті?

— Знати не знаю, що там на фронті.

— Я ж бачив, звідки ви прийшли. Ви щойно з поїзда.

— Іде великий відступ.

— Я читаю газети. А як там узагалі? Чи це вже кінець?

— Навряд.

Він знову налив у чарку граппи з низької пляшки.

— Якщо у вас щось негаразд, — сказав він, — я можу дати вам притулок.

— У мене все гаразд.

— А якщо негаразд, можете перебути в мене.

— Де саме?

— Тут, у будинку. В мене тут чимало таких. Тих, у кого щось негаразд.

— I багато тепер таких?

— Та це в кого що. Ви південноамериканець?

— Ні.

— По-іспанському говорите?

— Трохи.

Він витер прилавок.

— Виїхати за кордон тепер важко, але немає нічого неможливого.

— Мені не треба виїжджати.

— Ви можете лишатися тут скільки захочете. Ви побачите, що я за людина.

— Зараз мені треба йти, але я запам’ятаю адресу, щоб повернутися.

Він похитав головою.

— Коли ви так говорите, то не повернетесь. Я думав, у вас справді щось негаразд.

— У мене все гаразд. Але адресу друга завжди добре мати. — Я поклав на прилавок десять лір за каву. — Випийте зі мною чарочку граппи.

— Та ні, не треба цього.

— А все ж випийте.

Він налив у дві чарки.

— Не забудьте, — сказав він. — Приходьте сюди. Не покладайтесь ні на кого іншого. Тут вам буде добре.

— Я вірю.

— Вірите?

— Так.

Він споважнів.

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть по місту в цьому френчі.

— Чому?

— На рукавах добре видно, де спорото зірочки. Матерія темніша.

Я нічого не сказав.

— Якщо ви не маєте паперів, я можу дістати вам папери.

— Які?

— Відпускні.

— Мені не потрібні папери. Я маю свої.

— Гаразд, — сказав він. — Але якщо потрібні, я можу дістати все, що хочете.

— Скільки коштують такі папери?

— Та як які. Ціна помірна.

— Поки що мені нічого не потрібно.

Він знизав плечима.

— У мене все гаразд, — сказав я.

Коли я виходив, він сказав:

— Не забудьте, я вам друг.

— Не забуду.

— Ми ще побачимось, — сказав він.

— Авжеж, — відказав я.

Я пішов містом, обминаючи вокзал, де напевне була військова поліція, і на краю невеличкого парку спинив екіпаж. Я дав візникові адресу госпіталю. Приїхавши туди, я зайшов у комірчину швейцара. Його дружина обняла мене. Він потиснув мені руку.

— Ви повернулися. Ви живий.

— Еге ж.

— Ви снідали?

— Снідав.

— Ну, як ви, лейтенанте? Як ви? — розпитувала жінка.

— Все добре.

— Може, поснідаєте з нами?

— Ні, дякую. А скажіть, міс Барклі тепер у госпіталі?

— Міс Барклі?

— Медсестра, англійка.

— Його дівчина, — сказала жінка. Вона поплескала мене по руці й усміхнулась.

— Ні,— сказав швейцар. — Вона поїхала звідси.

У мене впало серце.

— Ви певні? Я кажу про високу біляву молоду англійку.