Шрифт:
Госпітальні сестри уже полюбили Кетрін Барклі, бо вона ладна була перебрати на себе всі нічні чергування. З малярійними хворими клопоту вона мала небагато, а той хлопець, що викрутив снарядну головку, заприятелював з нами й ніколи не дзвонив уночі, хіба тільки з доконечної потреби; отож решту часу ми з нею були разом. Я кохав її, і вона кохала мене. Удень я відсиплявся, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали з Фергюсон. Вона була хороша дівчина, та Фергюсон. Я так нічого про неї і не дізнався, окрім того, що один її брат служив у п'ятдесят другій дивізії, а ще один воював у Месопотамії і що вона була дуже приязна до Кетрін Барклі.
— Ви прийдете до нас на весілля, Фергі? — запитав я її одного разу.
— Ви ніколи не одружитесь.
— Неодмінно одружимось.
— Ні.
— Чому ні?
— Пересваритеся ще перед тим.
— Ми ніколи не сваримося.
— Ще маєте час.
— Ми не посваримося.
— Тоді помрете. Пересваритесь або помрете. Так уже ведеться. Ніхто не одружується.
Я взяв її за руку.
— Не чіпайте мене, — сказала вона. — Зовсім я не плачу. Може, у вас обох і буде ще все гаразд. Але глядіть не втягніть її в біду. Якщо втягнете її в біду, я уб'ю вас.
— Та не втягну я її в біду.
— Глядіть мені. Дай боже, щоб усе у вас було гаразд. Вам добре разом.
— Нам чудово разом.
— Тож не сваріться і не втягніть її в біду.
— Не втягну.
— Ну глядіть, не забувайте. Я не хочу, щоб вона лишилася з дитям війни, як ото тепер кажуть.
— Хороша ви дівчина, Фергі.
— Неправда. Нема чого мене улещувати. Як ваша нога?
— Добре.
— А голова? — Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Я відчув щось ніби дотик до затерплої ноги.
— Голова мене ніколи не турбує.
— З такою гулею не штука було й з глузду зсунутися. То, кажете, вона вас не турбує?
— Ні.
— Тоді ви щасливчик. Записку написали? Я йду вниз.
— Ось візьміть, — сказав я.
— Ви б умовили її трохи відпочити від нічних чергувань. Вона надто стомлюється.
— Гаразд, спробую.
— Я хотіла раз підмінити її, але вона не згодилась. А інші й раді, що вона всі ночі чергує. Ви могли б дати їй трохи перепочити.
— Гаразд.
— Міс Ван Кемпен уже помітила, що ви спите аж до обіду.
— Щоб вона та не помітила.
— Було б добре, якби ви змусили її кілька ночей не чергувати.
— Та я б з охотою.
— Неправда. Але якщо ви умовите її, я вас поважатиму за це.
— Умовлю.
— Не вірю я вам. — Вона взяла записку і пішла.
Я подзвонив, і до палати зайшла міс Гейдж.
— Що сталося?
— Просто хочу поговорити з вами. Чи не здається вам, що міс Барклі слід би трохи відпочити від нічних чергувань? У неї дуже стомлений вигляд. Чому її так довго не зміняють?
Міс Гейдж подивилась на мене.
— Я ваш друг, — сказала вона. — Вам ні до чого так розмовляти зі мною.
— Що ви хочете цим сказати?
— Не прикидайтеся. Оце і все, чого ви хотіли?
— Вип'єте трохи вермуту?
— Вип'ю. Але потім одразу піду. — Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.
— Ви беріть склянку, — сказав я, — а я питиму просто з шийки.
— За ваше здоров'я, — мовила міс Гейдж.
— А що там Ван Кемпен казала про мене — ніби я допізна сплю?
— Просто бурчала щось. Вона називає вас привілейованим пацієнтом.
— Ну й біс із нею.
— Вона не лиха, — сказала міс Гейдж. — Просто стара й дражлива. Ви їй з самого початку не сподобались.
— Я знаю.
— Ну, а мені ви подобаєтесь. I я вам друг. Не забувайте цього.
— Ви страшенно мила.
— Ні. Я знаю, хто для вас мила. Але я вам друг. Як ваша нога?
— Чудово.
— Я принесу холодної мінеральної води полити на неї. Певне, свербить під гіпсом. Надворі жарко.
— Ви на диво мила.
— Дуже свербить?
— Ні. Все добре.
— Зараз я поправлю торбинки з піском. — Вона нахилилась. — Я вам друг.
— Я знаю.
— Ні, не знаєте. Але колись дізнаєтесь.
Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися.
Розділ XVIII
Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене — Кетрін Барклі. I коли наші руки стикалися — досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її, — нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин — фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин, і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.