– Та ні, більше.

– І вона весь цей час…

– Зустрічається, буває в нього, живе з ним – назви це як хочеш.

– Є таке слово – любов, може, чув?

– Ну, знаєш!.. – спалахнув Кулінич. – Якщо люблять – женяться.

– Що, така директива є? – примружився Лежнєв.

– Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, – почервонів Кулінич. – Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!

Лежнєв здивовано поглянув на нього.

– Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?

– Я її поки що ні в чому не звинувачую, – трохи збавив тон Кулінич. – Але тебе я повинен був поінформувати про це.

– Спасибі.

– Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.

– Слухаю.

– Людина, з якою Супрун близька, – обласний судово-медичний експерт.

– Савицький?

– Уже познайомився?

– Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?

– Син Бородатого від першого шлюбу.

– Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.

– Той самий.

– Цікавий збіг, – Лежнєв потягнувся до цигарки. – Дуже цікаво.

Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.

– Не поспішатимемо з висновками, – нарешті мовив він. – Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.

– Не маємо, – погодився Кулінич.

– А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…

Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.

– Все гаразд, – сказав Лежнєву. – Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.

– Нащо ви це робите? – спитав Оскар.

Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.

– Як ви себе почуваєте?

– Терпіти можна, – сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.

– Нащо ви розібрали перегородку?

– Хочу навідатися в замок, – якомога безпечніше сказав Лежнєв. – Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.

– Це ризиковано.

– Так треба.

Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.

– Ви добре знаєте німецьку? – спитав Оскар.

– Мова ще не підводила мене.

– А документи?

– Справжні. За винятком фотокарточки. Але сподіваюся, що дирекція закладу, розташованого над нами, не робитиме запиту у відповідну інстанцію про долю обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера… До речі, ви не знаєте, що там за перегородкою?

– Центральна частина підвалу.

– Як звідти піднятися нагору?

– Сходами. Вони ведуть у коридор східної прибудови. До війни там був гуртожиток лісгоспу. Праворуч по коридору має бути кухня. Ліворуч була їдальня, далі – вихід у двір.

– З головним корпусом є сполучення?

– Через двір. Але колись можна було пройти і через їдальню. Нагорі є двері.

– Який замок? – діловито поцікавився Ян Манукайтіс, що саме підійшов. – Якщо висячий – погано.

– Чому? – не зрозумів Лежнєв.

– Бо він висить з протилежного боку.

– Там був внутрішній замок, – сказав Оскар. – Я колись одмикав його гвіздком.

Барикаду з ящиків розбирали обережно, стараючись не звалити її. А втім, обережність була зайва: в просторому, з високою склепистою стелею підвалі можна було шуміти, скільки завгодно. Його стіни було вимурувано з важкого, грубо обтесаного каменю, а єдині оковані залізом двері були під самою стелею, куди вели круті кам’яні сходи без поручнів.