– Ми трохи відхилилися, – обережно зауважив Винник.

– Ні, – сказав Лежнєв, – це теж треба мати на увазі.

Він пройшовся по кімнаті, одчинив вікно, глянув на місто, яке розкинулося внизу, потім повернувся до столу, акуратно потушив у попільниці сигарету. Певно, репліка Кравчука порушила хід його думок і тепер він намагався зосередитися на тому головному, що треба було знати його новим помічникам.

– Я вже казав, – знову почав він, – що такі знімки абверівці вважали основним документом у вербовочному досьє агента. Фабрикували вони їх головним чином на своїх «учбово-випробувальних базах»: у Мисливському замку, в Городенківському концтаборі, Сосновській тюрмі, Русанівській школі поліції, під час каральних експедицій, облав тощо. Як правило, агенти знали, що їх фотографують. Фото їм показували перед тим, як закинути в наш тил. Та це вже деталь. Компрометуючі знімки зберігалися в особистій справі агента. На звороті фотографії було зазначено час і місце страти чи екзекуції, дані про агента-ката і його жертву. Однак в агентурних досьє зберігалися тільки фотографії; негативи ховали в іншому місці. Восени сорок третього року нашим контррозвідникам пощастило намацати цю фототеку і, незадовго перед утечею гітлерівців із Сосновського, захопити її. Оці п’ять знімків, які ви бачите, – Лежнєв показав на демонстраційний стенд, – зроблено з негативів фототеки, яку ми захопили. Я кажу «ми», бо ще тоді, в сорок третьому, мав певне відношення до цієї історії. Але негатива знімка, на якому зафіксовано товариша З., у фототеці не знайшли, хоча ми, зі слів самого З., знали, що такий знімок робили. Це була перша загадка, яку тоді не розгадали. Правда, абверівці в даному разі могли забракувати знімок. Таке припущення влаштовувало всіх. Та ось через деякий час наші органи безпеки розкрили кілька старанно законспірованих гітлерівських агентів, які на слідстві показали, що їх завербували офіцери абвер-частини 115 і що вони пройшли ту саму процедуру, що й З. Згадали вони і про фото. Однак негативів фотографій і цих агентів у фототеці, яку ми захопили, не було.

Лежнєв замовк, узяв сигарети, але не закурив – покрутив у руках пачку і сховав у кишеню.

– Як же ви розгадали цю загадку? – спитала Наталя.

– Її не розгадано й досі.

– Очевидно, наші контррозвідники захопили не всю фототеку, – сказав Винник.

– Цілком можливо, – погодився Лежнєв, – якщо під фототекою розуміти всі негативи, зроблені будь-коли у фотовідділі абвер-частини 115. Але те, що було зібрано і зберігалося в лабораторії фотовідділу, ми захопили повністю разом з реєстраційними книгами.

– Нестачі не було? – спитав Кравчук.

– Усі зареєстровані негативи були в наявності.

– Можливо, була ще одна фототека? – невпевнено сказала Наталя.

– Це більш імовірно, – кивнув Лежнєв. – Річ у тому, що на З. абверівці покладали особливі надії. Але й викриті в сорок четвертому – сорок п’ятому роках агенти, про яких я згадував, були не з «масового набору». Характерно, що їх, на відміну від агентів, чиї знімки попали до фототеки, абверівці натаскували індивідуально й утримували ізольовано один від одного. І – що знову ж таки характерно – всіх їх перед тим, як закинути в наш тил, посилали в Мисливський замок нібито на відпочинок, а насправді – для останньої особливої перевірки.

– Схоже на те, що на особливо цінних агентів була окрема фототека, – сказав Винник. – І ця фототека нещодавно десь випливла на поверхню.

– А ви уявляєте собі акваторію, де вона плаває? – насмішкувато спитав Кравчук.

– Я б почав з Мисливського замку.

– Для цього вам доведеться скористатися з уеллсівської машини часу і повернутися на двадцять п’ять років назад, – не без єхидства зауважив Кравчук. – Бо саме тоді гітлерівці висадили в повітря цей замок.

– Деякі будівлі там уціліли, – сказала Наталя.

– На тому місці, де був замок, усі ці роки, аж до минулої осені, стояла військова частина. Там усе перебудовано і перероблено. Що і де ви там будете шукати?

– Навіть якщо ця друга фототека існує, навряд чи її слід шукати в руїнах замку, – озвався Лежнєв. – Боюся, що її вже знайшли без нас.

– Авжеж, – підтримала Наталя. – Інакше б З. не змогли шантажувати.

Кравчук розгублено глянув на неї і сів.

– У Москві ми теж сушили мізки, – мовив Лежнєв. – І, можливо, нічого б не придумали, якби З. не наштовхнув нас на одну думку. Він згадав, що незадовго перед випуском його привезли в Мисливський замок, де він прожив кілька днів як офіцер вермахту і де якийсь майор фон Бюлов давав йому останні поради, а заодно перевіряв відданість рейху за допомогою особи, котра провокувала його як тільки могла. Буваючи в апартаментах фон Бюлова, З. звернув увагу на дівчину-служницю, до якої майор був дуже прихильний. Дівчині було років шістнадцять. З. звернув на неї увагу тому, що майор в її присутності говорив із З. про справи, які не підлягають розголошенню. Якось З. завів розмову про цю дівчину з приставленою до нього особою. Відповідь здивувала його. «Ця дівчина знає більше, ніж ти думаєш, і через те ніколи не вийде звідси. Вона живе тільки тому, що подобається майорові. Але тільки-но він заведе собі іншу, дівчині буде каюк». Можливо, З. не згадав би цієї розмови, якби через кілька місяців, коли він уже виконав завдання, – певна річ, завдання нашої розвідки, – не зустрів у харківському госпіталі цю дівчину. Зустріч була випадкова – З. приїхав провідати свою сестру, яка лежала там після контузії. У цьому ж госпіталі в нервовому відділенні була і та дівчина. З. сказали, що її привезли санітарним поїздом з району бойових дій з важким кульовим пораненням і серйозно травмованою психікою.

– Щербак! – вигукнула Наталя.

Лежнєв кивнув.

– Щербак вона стала значно пізніше, в п’ятдесятому році, коли остаточно одужала і вийшла заміж за помічника машиніста Щербака Івана Гавриловича. У госпіталі, де вона лежала на початку сорок четвертого, прізвище її встановити не могли – психіка була настільки травмована, що дівчина навіть не розмовляла. Певна річ, З. доповів про цю зустріч. Але божевільну дівчину не чіпали – тоді це було безглуздо.

– Ви розповідаєте про це в зв’язку з фототекою, яка цікавить нас? – скориставшися з паузи, спитав Кравчук.

– Прямого зв’язку, певна річ, немає, – відповів Лежнєв. – Та якщо мати на увазі, що Ганна Щербак була служницею фон Бюлова і той якоюсь мірою довіряв їй, мимоволі задумаєшся. Фон Бюлов, крім усього, керував фотовідділом абвер-частини 115. У сорок третьому нам здавалося, що все ясно. Адже перша і, як ми тоді гадали, повна фототека була в наших руках. Правда, того ж дня, коли ми захопили Русанівку, фон Бюлова знайшли мертвим в уцілілій прибудові Мисливського замку. Судово-медична експертиза встановила, що перед смертю його катували. Але й це нас не зацікавило: подумали, що скорпіони, попавши в пастку, зводять рахунки. А тепер усе це не може не дивувати. Бюлова вбили свої, а от Ганна Щербак, котра, як твердить З., знала більше, ніж слід було знати дівчині-служниці, лишилася жива. І ще треба мати на увазі: перед втечею з Русанівки гітлерівці розстріляли всіх дівчат із так званого допоміжного персоналу.

– Можливо, Щербак урятував хтось із її німецьких полюбовників, – висловив припущення Кравчук.

– Сумнівно, – похитав головою Лежнєв, – щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.

– Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, – сказала Супрун.

– Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?