– Заспокойтеся, дядьку Франце. Сталася помилка. Оскар живий і незабаром навідається до вас.

– Ви не обманюєте?

– Вірте мені: з Оскаром усе гаразд.

– Чого ж ми тут стоїмо? – заметушився старий. – Прошу вас, Василю… не знаю, як по батькові.

– Просто – Василь.

– Прошу вас, Василю, до хати.

– Я не сам, – зупинив його Лежнєв і стиха додав: – Зі мною троє товаришів.

Він показав очима на ліс. Якусь мить Старий мовчав, потім, стишивши голос, мовив:

– Учора тут поліцаї і солдати когось шукали. До мене заходили, питали, чи не бачив я людей у чорних куртках. Попереджали, що це дуже небезпечні злочинці – вбивають усіх, кого стрінуть: і жінок, і дітей.

– І ви повірили? – спитав Лежнєв.

– Та хто його знає, що то за люди? У лісі всякі вештаються: одні партизанами себе називають, другі самостійниками, треті дідько їх знає, ще якось, – він хитрувато примружився, а потім спитав – А ті, в чорних куртках, як себе називають, не чули?

– Чекістами, – не вагаючись, відповів Лежнєв.

Гімпель пильно подивився на Лежнєва, потім підійшов до вовкодава.

– Я на часину зачиню його в сарай, – сказав він. – А ваші хай з того боку огорожі підходять. Звідти у двір перелізти можна так, щоб од шосе непомітно було. У хату їм теж краще з ганочка не заходити. Я з причілка відчиню вікно. Те, що у ванькир веде. Хай вони поки що там посидять…

Лежнєв вийшов з двору і поволі рушив до лісу, тримаючись набагато ліворуч од того місця, де лежали його товариші. Коли б хтось і побачив на фільварку офіцера з автоматом через плече, то чогось незвичайного у його поведінці не помітив би. Завернув чоловік мимохідь у двір де Гімпеля; не ховаючись погомонів про щось із господарем, випив кухоль молока і пішов своєю дорогою. А за кілька хвилин люди в чорних куртках з тим же офіцером потай підійшли до садиби Гімпеля…

Останні п’ятнадцять метрів, які відділяли узлісся від садиби, вони повзли по-пластунськи, маскуючись у високій траві. Через лісу перелазити не довелось – Терьохін, трохи піднатужившись, розсунув лозу біля самісінької землі, і вони один за одним пролізли у двір. З причілкового боку мурованого будинку було відчинено віконце, і Лежнєв та його товариші опинилися в тісній, заваленій кіпами газет і порожніми корзинами комірчині. Не встиг Петро Олійник розкритикувати їхнє нове пристановище, як з’явився господар. З неприхованою цікавістю розглядаючи десантників, він запропонував їм піти на кухню вмитися, попоїсти. Лежнєв перезирнувся з товаришами, і Гімпель помітив це.

– Не сумнівайтеся, на фільварку нікого немає. А якщо хто надійде, Полкан дасть знати; я його знов у двір випустив.

На кухні вже стояв великий таз, двоє відер з водою, чайник з окропом, на лаві лежали полотняні рушники.

– Обійдемося своїми, – мовив Лежнєв, дістаючи з рюкзака рушники. – Щоб вам, дядьку Франце, не пояснювати потім пралі, звідки взялося стільки брудних рушників.

– Я сам перу, – образився старий. – Відколи дружина моя, нехай царствує, померла, я все роблю сам. Тільки корову доїти та хліб пекти жінка приходить. . – Тим більше гріх завдавати вам зайвого клопоту, – сказав Лежнєв, з насолодою скидаючи тісні чоботи.

Коли вмилися, господар поставив на стіл тарілку з великими шматками сала, миску квашеної капусти, круглий хліб, глечик молока.

Після сніданку Петро, Ян і Андрій, прихопивши рюкзаки, вилізли на горище, а Лежнєв зостався внизу. Річ у тому, що з горища кепсько було видно навколишню місцевість; до того ж другого ходу на горище не було, а єдине слухове віконце надто вузьке та ще й високо над землею. Словом, на випадок чого і втікати нікуди. Була й ще одна причина, яка утримувала Лежнєва в хаті – він сподівався вмовити господаря розвідати переправи через річку. Почав Лежнєв здалеку, та Гімпель одразу перебив його:

– Кажіть прямо, що треба. Хто ви – я вже знаю, отже, нема чого ходити околяса.

Лежнєв розповів про все одверто.

– Біля річки можуть бути засідки, – додав він. – Будьте обережні.

– Я шістдесят років ходжу по цьому лісі, – усміхнувся старий, – звір, і той не завжди мене чує, а вже мимо солдатів якось пройду. Ви краще ляжте відпочиньте. Хтозна, коли ще вам доведеться поспати. Хату я замкну. Полкана у дворі залишу, так що сигнал почуєте: на чужих гавкає, а коли свої підходять – скавучить. Ходімте, я вам ліжко покажу.

Гімпелів будинок був старий, небагатий і невеликий: веранда, коридор-прихожа, ліворуч кухня і ванькир, праворуч – три кімнати. Перша – простора напівпорожня їдальня, де, судячи із застеленого сукняною ковдрою тапчана, спав господар; двері в другу кімнату були замкнені, третя містилася в мезоніні, куди вели сходи з поручнями. Господар провів Лежнєва в мезонін. На запитання, хто живе в кімнаті під сходами, старий відповів неохоче:

– Ніхто не живе, вона замкнена.

Кімната в мезоніні була невелика, але затишна. Тут стояло незастелене ліжко з високими спинками, увінчаними старомодними кулями, потемніла від часу одежна шафа із дзеркалом, столик біля вікна, скриня в кутку. Судячи з похилої стелі і вікна, що виходило на дах, цю кімнату свого часу відвоювали в горища.