– Люди Вукаловича? – швидко спитав Лежнєв.

– Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

– Вукалович був тоді з ними?

– Авжеж.

– Німці відбивалися?

– Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

– Зрозуміло, – мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

– Що ви робили в загоні?

– Мене призначили писарем штабу, – знічено всміхнулася Кіра.

– Багато роботи?

– Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні – жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

– В яких стосунках ви були з Вукаловичем? – не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

– Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

– Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, – насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

– Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався – він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович – син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім – власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

– Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

– У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

– У гестапо ви теж підписували все?

– Ні, – не образившись, сказала Кіра. – В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

– Засудити можна, – посміхнувся Лежнєв. – Засудити – ще не означає розстріляти.

– Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

– Що ви робите? – вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

– Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.

Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою – куля пройшла навиліт.

– Офіцер напослідок вистрілив у мене, – сказала Кіра. – Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…

Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, – гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.

– Послухайте, Назаренко, – сказав Лежнєв, – вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.

– Я просто хочу бути щирою, – відповіла Кіра. – Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки – після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.

Лежнєв схопився.

– Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!

– Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся – до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно – виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.

Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:

– Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.

Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку – не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник – хто б міг подумати – знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…