Савицький – Бородатий – «Привид».

Внизу була приписка:

«Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно».

Звелівши Петрові і Кірі йти, Лежнєв трохи посидів у пивній, потім вийшов, озирнувся і подався до будинку 28.

Все було так, як розповіла Кіра: в кімнаті за столом, зронивши голову на руки, сидів мертвий Савицький-Бородатий. Перед ним лежали: пістолет, олівець, порожня пляшка з-під горілки. Господар лежав у ліжку. Картина, здалося Лежнєву, була досить ясна, і він пішов, прихопивши пістолет та олівець, які разом із запискою Бородатого прилучив потім до свого рапорту.

Увечері того ж дня, залишивши Петра на опорній квартирі, Лежнєв з Кірою і дядьком Яковом покинули місто. Зоставатися в Сосновському було небезпечно не тільки колишній перекладачці гебітскомісаріату, але й «обер-лейтенантові Зінгеру». Якова Лежнєв запросив у загін, сподіваючись, що зустріч з партизанами розвіє сумніви підпільників.

У загоні на Лежнєва чекала радіограма, яку незадовго перед його приходом прийняв Ян Манукайтіс. Радіограма була за двома підписами – Шкрабатова і начальника Штабу партизанського руху. Її адресували не тільки Лежнєву. але й Дроботу.

«Подайте максимально можливу допомогу Провідникові. Попереджаємо про особливу важливість і секретність завдання, яке він виконує. Для зв’язку з ним, під вашу особисту відповідальність, виділіть найдосвідченіших і ретельно перевірених людей. Передайте Провідникові, що він удостоєний найвищої урядової нагороди. Днями дістанете додаткові вказівки».

– Це той, який висадився разом з вами і якого ви лишили в Мисливському замку? – спитав Дробот.

– Так. Але тепер він живе в місті. Одужує.

– Хто він такий?

– Я й сам до ладу не знаю.

Наталі здалося, що вона божеволіє. Все, що останнім часом вона відчувала підсвідомо, чому вперто чинила опір, немовби прорвавши греблю, хлинуло в її мозок. І все-таки розум опирався, намагався відкинути страхітливу думку, яка ще місяць тому видалася б неймовірною.

А, власне кажучи, що тут неймовірного? Чому Костянтин Савицький мав бути поза підозрами? Що ти взагалі знаєш про нього? Не дурний, освічений, вихований; вміє поводитися, цікавий співбесідник. І все? Ні, не все. Він добрий, уважний, терплячий; інший на його місці, мабуть, не витримав би твоїх вередувань. Ти не уявляєш іншого на його місці? Отже, ти його любиш? Припустімо. Але що з того? Ти слідчий, комсомолка. Але ж ти ще й жінка. Жінка, яка любить. Кого? Людину, мало не вдвічі старшу за тебе? Не в цьому річ. А в чому?.. Не прикидайся – скажи самій собі, що ти думаєш, у чому підозрюєш його. Підозра? Ні, це майже впевненість.

Блакитна «Волга» з несправними дверцятами тільки одна ланка, яка потягла за собою – і це приголомшило тебе – інші. Виїзд на місце пожежі; підтасовка експертизи, знищення фотографій Ганни Щербак і, нарешті, свідчення Сільви. Пам’ятаєш, як вона описала Шефа? Високий, моложавий, сивоголовий… Ні, це якесь марення! Він же не такий – він порядний, совісний… І слиньком його не назвеш. Він воював – ще хлопчаком партизанив у загоні свого батька. Дивне прізвисько було в його батька – Бородатий. Але при чому тут батько? А при тому, що справа про пожежу на Залісній вулиці пов’язана з подіями тих років…

– Нат, що з тобою? Ми приїхали. Виходь.

Голос його знайомий до кожної інтонації. Не дивлячись на нього, тільки чуючи його голос, ти можеш сказати, яке в нього обличчя в цю мить. Зараз воно уважне, лагідне.

Треба взяти себе в руки, не показувати хвилювання. На запитання відповідати коротко – ти ж не вмієш прикидатися…

– Пробач, задумалася. Ходімо…

Ляля Кравчук, Володина дружина, зустрічає Наталю в дверях, цілує, обдаючи запахом парфумів, ванілі і печеного тіста. Руки в неї у борошні, вона смішно розчепірює їх, боячись виквацювати гостей.

– Облиште дурниці. Ніяких подарунків. Просто так зібралися. Це Володя вигадав про Альошчині іменини, щоб ви прийшли, – як завжди скоромовкою сипле Ляля і ще раз цілує Наталю.

Савицькому вона підставляє щоку:

– Щоб Наталка ревнувала.

В одній кімнаті накривають на стіл, у другій грає магнітофон. Жінки допомагають господині; чоловіки курять, розмовляють, сперечаються. Аллочка Заремба танцює з Сашком Воронцовим. Зворушливе єднання помпрокурора і адвоката. Тут усі товариші, колишні однокурсники. Навіть господаря домівки вважають однокурсником, хоча він закінчив юрфак заочно.

– Нату Пінкертону привіт!

– Не Нату, а Наталі Пінкертону, – поправляє Сашко Воронцов. – А втім, я думаю, їй незабаром доведеться міняти прізвище. Я правильно розумію, Костянтине Михайловичу?

– Сашо, не роз’ятрюй рани, – всміхається Савицький.

– Костянтине Михайловичу, ви чарівні в цьому чорному костюмі, – вигукує Аллочка. – З якої нагоди ви наділи його? Чи не помер у вас хтось із родичів?

– Двоюрідна бабуся – адвокатеса. Вона була така балакуча, що заговорила себе на смерть.