Пан Лонгінус зі своїм здоровенним мечем здавався їм якоюсь надприродною істотою.

І як двоє сіроманців, що їх наздоганяють гончаки, обернуться враз і блиснуть білими іклами, а собача зграя, не сміючи на них кинутися, скімлитиме здалеку, так і рицарі наші час від часу оберталися, і щоразу переслідувачі, що бігли першими, застигали на місці. Раз тільки кинувся до них один, певно, найсміливіший, із косою в руці, але пан Міхал скочив на нього, як дикий кіт, і вкусив так, що той сконав на місці. Побратими його чекали на інших, котрі наближалися щільною лавою.

Та рицарі були вже близько, а попереду всіх летів пан Заглоба з піднятою шаблею і кричав нелюдським голосом:

— Бий! Мордуй!

Зненацька вдарило з окопів, і граната, пугаючи, як сич, описала в небі червону дугу й упала у щільну козацьку лаву, за нею друга, третя, десята. Здавалося, що знову починається бій.

Козаки до облоги Збаража таких снарядів не бачили і на тверезу голову найбільше їх боялися, вбачаючи у цьому Яремині чари, — тому вони умить зупинилися, потім стрій розполовинився, і відразу ж розірвалися гранати, сіючи пострах, смерть і знищення.

— Спасайтесь! Спасайтесь! — пролунали злякані голоси.

І козаки кинулися врозтіч, а пан Лонгінус і малий рицар опинилися серед своїх.

Заглоба стрибав то одному, то другому на шию, виціловував у щоки й очі. Радість душила його, а він тамував її, боячись виказати своє м'якосердя, і волав:

— От негідники! Не скажу, що надто вже вас люблю, але я за вас потерпав! Та вони б вас посікли на шматки! Добре ж ви службу знаєте, що від своїх відбиваєтеся! До коней би вас та по майдану за ноги протягти! Я перший скажу князеві, аби придумав вам poenam… [74] А тепер ходімо спати… Хвалити Бога, хоч так обійшлося! Пощастило тим песиголовцям, що від гранат утекли, а то б я їх пошаткував, як капусту. Мені ліпше битися, аніж спокійно дивитися, як приятелі гинуть. Сьогодні нам треба випити! Хвалити Бога, що так обійшлося! Я вже думав, вам обом завтра заупокійну співатимемо. А жаль усе-таки, що не дійшло до сутички, бо у мене рука так страшенно свербить… Хоч, правда, я в землянках дав їм бобу…

знову довелося обложеним зводити нові вали й зменшувати табір, аби звести нанівець уже майже закінчені козаками земляні роботи, а поріділим лавам жовнірів щоб легше було тримати оборону. Тож копали після штурму всеньку ніч. Але й козаки не сиділи без діла. Підкравшись нечутно темної ночі з вівторка на середу, вони обнесли табір другим валом, набагато вищим. Звідти на світанку, озвавшись разом гучним криком, почали стрілянину і стріляли чотири дні й чотири ночі. Чимало завдали супротивники шкоди один одному, бо з обох боків брали участь найкращі стрільці.

Від часу до часу полчища козаків і черні підіймалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася дедалі дужче. Супротивник, маючи великі сили, міняв людей: одні загони йшли на відпочинок, інші в бій. А в таборі про підміну годі було й думати: одні й ті самі жовніри стріляли з валів і щохвилини зривалися з місця, щоб відбити штурм, ховали вбитих, копали колодязі й підсипали вище вали, аби мати кращий захист. Спали, а радше, дрімали, біля валів під градом куль, які летіли так густо, що кожного ранку їх можна було безпечно змітати з майдану. Чотири дні поспіль ніхто не скидав із себе одягу, який мокнув під дощем, сохнув на сонці, в якому вдень було спечно, а вночі прохолодно, чотири дні ніхто не брав у рот нічого вареного. Пили горілку, підмішуючи в неї для більшої міцності пороху, гризли сухарі й рвали зубами висохле копчене м'ясо, і все оце в диму, під пострілами, під посвист куль і гуркіт гармат.

І «нічого не варт було дістати в голову або в бік» Жовнір обмотував закривавлену голову брудною шматиною і бився далі. Дивний вигляд мали воїни: у подертих колетах і заіржавілому обладунку, з мушкетами із потрісканими кольбами, з червоними від безсоння очима, але завше пильні, міцні духом і — удень чи вночі, у дощ чи погожої днини — завше готові до бою.

Жовніри закоханими очима дивилися на свого полководця, геть забувши про страх перед небезпеками, штурмами, ранами і смертю. Якась геройська екзальтація пойняла їхні душі; серця сповнилися гордості, а уми — міцності. В усьому цьому страхітті вони знаходили насолоду. Хоругви змагалися між собою в тому, хто ревніше нестиме службу, хто легше витримає голод, безсоння, працю, хто вище проявить мужність і завзятість. Дійшло до того, що жовнірів важко стало втримати в окопах; їх не вдовольняло тримати оборону — вони рвалися до супротивника, як роз'юшені від голоду вовки у вівчарню. У всіх полках панувала якась дивна веселість. Заїкнися хто-небудь про те, щоб здатися, його б умить роздерли на шматки. «Тут хочемо вмерти!» — чулося з усіх уст.

Кожен наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Якось довелося князеві під час вечірнього об'їзду валів почути, що вогонь кварцяної хоругви Лещинських слабне. Він під'їхав до жовнірів і спитав:

— Чому не стріляєте?

— Порох кінчився — послали у замок по новий.

— Он ближче є! — мовив князь, показавши на шанці супротивника.

Ледве він договорив, уся хоругва скочила з валів, кинулася щодуху до супротивника й налетіла на шанці, мов ураган. Козаків перебили стругами, ломами, кольбами мушкетів, загвоздили чотири гармати, і через півгодини переможці, зазнавши, щоправда, чималих втрат, повернулися з добрим запасом пороху у барильцях і мисливських рогах.

Минав день за днем. Козацькі траншеї дедалі тіснішим кільцем стягали табір і впиралися у нього, як клин у дерево. Стріляли вже з такої близької відстані, що, не рахуючи штурмів, у кожній хоругві щодня гинуло ще десятеро. Ксьондзи не встигали причащати вмирущих. Обложені затулялися возами, наметами, розвішували перед окопами шкури, одяг; уночі ховали вбитих — хто де поліг, — але живі ще затятіше билися на могилах загиблих. Хмельницький проливав кров своїх людей без міри, і з кожним новим штурмом множилися його втрати. Він сам був здивований таким спротивом і сподівався тепер тільки на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Та час спливав, а вони виявляли до смерті дедалі більшу зневагу.