— А ви з ним, ваші милості, поїдете?

— А ти, добродію, хіба ні?

— Я був би радий від усієї душі, але що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього також князеві від пана Скшетуського із проханням дати відпустку.

— Дозвіл на відпустку веземо ми.

— Ну, а як же інших листів мені не відвезти?

— Доведеться тобі, ваша милость, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. Хоч, скажу тобі щиро, такі кулаки, як у тебе, ой як знадобилися б у експедиції по князівну, але більше ти ні на що не годен. Там доведеться симулювати, а, найпевніше, перевдягнувшись у козацькі свитки, за хлопів себе видавати, а ти зі своїм зростом тільки очі всім мулятимеш, кожен неодмінно спитає: а це що за здоровило? Звідкіля такий козак узявся? До того ж, ти й мови їхньої до пуття не знаєш. Ні, ні! їдь, добродію, до Кракова, а ми вже якось самі собі дамо раду.

— І я так гадаю, — згодився Володийовський.

— Либонь, так воно має й бути, — відповів пан Підбип’ята. — Нехай же Господь милосердний благословить і допоможе вам. А чи знаєте ви, де її сховано?

— Богун не схотів сказати. Нам відомо тільки те, що я підслухав у хліву, коли Богун мене ув'язнив, але й цього досить.

— Як же ви її знайдете?

— Це вже мій клопіт! — відповів Заглоба. — Я й не в таких тарапатах бував. Зараз у нас одна турбота — якнайхутчіше знайти Скшетуського.

— Поспитайте у Замості. Пан Вейгер має знати: вони підтримують зв'язок, і полонених йому пан Скшетуський відправляє. Нехай вам Бог помагає!

— І тобі теж, — сказав Заглоба. — Будеш у Кракові в князя, уклонися від нас пану Харлампові.

— А це хто такий?

— Литвин один вроди незвичайної, за яким усі панни із княгининої кімнати фрейлін голову втратили.

Пан Лонгінус здригнувся.

— Ти глузуєш, так, добродію?

— Бувай здоровий, ваша милость! Яке ж усе-таки паскудне пиво у цій Кінській Волі! — закінчив пан Заглоба, підморгуючи Володийовському.

тож поїхав пан Лонгінус до Кракова із серцем, прошитим стрілою, а жорстокий пан Заглоба укупі з Володийовським — до Замостя, де вони довше як один день не затрималися, бо комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав від Скшетуського відомостей. На його думку, поручик повів свої рейменти до Збаража, аби очистити ті краї від розбійницьких зграй. Це здавалося тим імовірнішим, що Збараж, який належав Вишневецьким, особливо приваблював смертельних ворогів князя. Ось чому дорога у пана Володийовського і Заглоби була попереду довга і досить важка, але, так чи інак, у пошуках князівни вони мусили її пройти, а раніше чи пізніше — ролі не грало, тому вони вирушили в дорогу не гаючись. Зупинялися тільки для того, щоб перепочити або розгромити розбійницьку ватагу, котрі ще тут і там тинялися.

Ішли вони такими зруйнованими місцями, що часто-густо цілісінькими днями душі живої не бачили. Містечка лежали в руїнах, села були спалені й безлюдні — жителів перебили або в ясир забрали. Тільки трупи попадалися дорогою, остови будинків, костьолів, церков, напівзгорілі сільські хати й собаки, що вили на згарищах. Хто не загинув від рук татар чи козаків, ховався в лісових хащах і вмирав від холоду й голоду, не сміючи виткнути й носа, не вірячи, що нещастя вже минуло. Коней своєї хоругви Володийовський мусив годувати корою дерев або навпіл згорілим збіжжям, добутим із старих спалених амбарів. Але йшли швидко, перебиваючись здебільшого тими запасами, які відбивали у розбійницьких зграй.

Стояв уже кінець листопада, але, оскільки торішня зима, на превеликий людський подив, усупереч заведеному у природі звичаю, була без снігу, морозів і льоду, нинішня обіцяла бути суворішою за інші. Земля замерзла, поля уже вкрилися снігом, а береги річок уранці бралися прозорою крижаною кіркою. Погода трималася суха, бліде сонячне проміння лише обідньої пори слабенько зігрівало світ, зате вранці й увечері у небі палали червоні зорі — несхибна ознака скорої і суворої зими.

Після війни і голоду насувався третій ворог біди людської — холод, але люди чекали його з нетерпінням: мороз був далеко надійнішим гальмом для війни, аніж будь-які перемови. Пан Володийовський, чоловік досвідчений, котрий знав Україну як свої п’ять пальців, був сповнений надії, що тепер пошуки князівни неодмінно увінчаються успіхом, бо найголовніша перешкода — війна — не скоро виникне знову.

— Не вірю я у щирість Хмельницького, — казав він, — не вірю, щоб цей хитрий лис із любові до його величності короля відступив в Україну! Він знає: якщо козаки не можуть окопатися, вони нічого не варті, бо у відкритому полі, хоч їх і буде уп’ятеро більше, проти наших хоругов вони не встоять. Зараз вони підуть по зимівниках, а стада пустять у сніги. Татарам теж треба ясир додому відправити. Якщо зима буде важка, матимемо спокій аж до майбутньої трави.

— Може, й довше, бо вони все-таки його величність короля шанують. Але нам так багато часу й не знадобиться. Дасть Бог, на масницю справимо панові Скшетуському весілля.

— Якби тільки нам із ним тепер не розминутися, а то знову гаянка вийде.

— При ньому три хоругви, це тобі не зернину в корці шукати. Може, ми його ще під Збаражем доженемо, якщо він довше з гайдамаками забариться.

— Догнати ми його не зможемо, але дорогою маємо щось дізнатися, — відповів Володийовський.

Та сподівання були марні. Селяни бачили тут і там озброєні хоругви, чули про їхні сутички з грабіжниками, але не могли сказати, чиї вони були: так самісінько, як і Скшетуського, це могли бути й хоругви Реговського, тому двоє друзів так нічого й не довідалися. Натомість до них докотилася інша звістка — про великі невдачі козаків у боях із литовськими військами.